Глава 11

Домінік

Аеропорт зустрічає вогнями, музикою, голосами й натовпом. Одразу вихоплюю поглядом свій жовтий автомобіль серед розмаїття кольорів. Дана теж помічає, хмуриться.

— Хіба це не твій? — вказує пальцем.

— Я програв. — сухо відрізаю.

— Ти ніколи не програєш, — дивується. 

— А цього  разу програв, — дратуюся. 

Вона замовкає. Чує, що краще не лізти глибше. Ми повільно їдемо крізь натовп. Ставлю машину неподалік від сцени. Ріо та Кенді вже тут. Виходимо на вулицю. Хлопці із захватом свистять, коли бачать Дану.

— Нічого собі гості. — Ріо вже поруч. — Подруго, ти не заблукала? 

Дана сміється. 

— Хочу з вами.

— Сьогодні у нас план збурити місто. Ми всі їдемо в центр.

Вона озирається на мене, потім дивиться на Кенді, в очікуванні пояснень. Кажу врешті я:

— Якщо ми їдемо в центр, це означає, що ми починаємо з різних кінців міста й зустрічаємося поруч з “Плазою”. Перекриваємо вулиці, вмикаємо музику, ставимо вогні й….розважаємося. 

— Дуже розумно будити все місто вночі. 

— П'ятниця, — Кенді спирається на капот мого авто. — Нічого спати. 

— А поліція? 

Ріо відкриває багажник своєї червоної красуні. Дістає звідти маски. Дана кривиться, вони досить потворні, якщо чесно. Білосніжні, з чорними впадинами замість очей та зашитим ротом. Втім, мені вона не потрібна. Поліцію на попередніх перегонах відводили від нас, тому що не всі мають таких батьків, як я. Номера ж моїх машин записані у потрібних людей, мене не зупинятимуть просто так. 

— Ми без номерів. — хмикає Ріо. Потім веде очима по натовпу. — І я планую викрасти одну дівчину.

Слідкую за його поглядом. 

— Часом не брюнетку з обличчям у веснянках? 

— А вона хто? — Дана вказує на Роксану. — Бо я бачу її біля твого авто. Ти програв їй? — обурливо.

Кенді регоче, плескає по плечу. 

— Зараз будуть виправдання! Домінік програв дівчиську! 

— Чому вона стоїть з Делі? — Дана навіть вперед піддається. 

Я мовчу. Висновки зробити просто. Немає сенсу пояснювати, що я програв фактично ворогу. Ворогу, який намагається знайти докази моєї вини. Докази, яких просто не існує. 

— Ніку, — дивиться в очі. — Він знову щось шукає? — тихо запитує. 

— Намагається знайти докази, що я вбив брата, — байдужим тоном промовляю. Серце горить від болю, але я стою рівно й спокійно.

Ріо з Кенді обережно дивляться на мене. Після трагедії, коли Делі пішов, звинувативши, що я підлаштував смерть Фенікса, бо не хотів, щоб він був кращим за мене, мав більше, і тому подібне, колишній наш друг став ворогом. Він постійно копає, шукає докази, бажаючи знайти винуватця втрати Ілая. Ненависть між нами дійшла апогею настільки, що між нами не просто його пошуки й моє мовчання, яке тримаю, бо попросив батько. Між нами протистояння, змагання та бажання знищити. Правду знаю я, Дана, Ріо та Кенді. Сава ніколи не ліз у все це лайно глибше. Сказав, що не винуватить мене, як інші, але знати більше не бажає. Сказав, смерть завжди боляче і він надто добре знає мене, щоб винуватити. А більшого й не потрібно. Мої друзі зі мною. 

— Краще б вона шукала причини чого він так прикипів до неї, — бурмотить. — Вона знає,  що він після першого програшу своїх же людей, проганяє їх? Знає, що дівчата з ним, бо бояться? Знає, що він садист? — грубо заявляє.

Ми не відповідаємо. Немає потреби. Який сенс, якщо я не планую розповідати ні про що з цього?  Роксану попередив про нього, далі нехай сама вирішує. Вона доросла дівчинка, а я не альтруїст, щоб рятувати нещасних овечок. Можливо б колись… Можливо б до смерті Ілая, я тримав би Делі на короткому повідцю, а їй пояснив, що його активність відносно неї нездорова, адже він завжди починає все так. Кожного проклятого разу. 

Але не тепер. Тепер я живу у вакуумі з болю. Очікую якогось результату від батька. Очікую, що винні будуть знайдені, їх вина доведена, і їх покарають. 

Ріо плескає по плечах.

— Поїхали. Твоя початкова точка руху на іншому кінці міста. 

Повертаюся до реального життя. Роксана на моєму авто вже виїжджає з аеропорту, Дана сидить у мерседесі, Кенді прямує до своєї металевої подружки, тільки Ріо ще тут. Киваю й швидко сідаю за кермо. Кілька хвилин і ми з Даною несемося в інший район. Прибувши до тупика ставлю плюс у нашому чаті. Сава лайкає. Очікуємо ще кількох водіїв, тоді буде даний старт. Подруга нервує. Очима бігає то по мені, то по машині, то визирає, опустивши вікно, на вулицю.

— З якою швидкістю будеш їхати? — запитує. Помічаю в блакитних очах страх змішаний з захватом.

— З такою, щоб першим бути, — твердо відрізаю.

Дана усміхається. Вона теж хоче драйву, небезпеки, бажання наблизитися до межі, що розділяє життя та смерть. Усвідомлення цього приносить полегшення. Думав, буде засуджувати, особливо після нещодавніх слів про те, що час зупинитися. 

Сава пише “старт”, я витискаю газ. Мерс ледве не злітає й буквально мчить вперед. Місто темне. Місто спить. І в цьому смак. Дана вмикає музику, я не проти. Вона верещить, коли ми влітаємо у черговий поворот. Потім сміється. Я чую захват у дівочому тоні й з насолодою збільшую швидкість. Адреналін товче у крові. Він як бензин, що дає автомобілю рухатися, а мені дарує життя. Попереду міст. Нам потрібно проїхати під ним, та я помічаю жовту машину. Безсумнівно, це Роксана. Вона їде по мосту, з іншої кінцевої точки. Всміхаюся. Сьогодні не дам їй перемогти. Досить. Це дівчисько двічі обставило мене, більше не буде такого. Якби вона грала лише за себе, я б не психував. Але вона грає на боці Делі, і це проблема. 

Міст вже позаду. Навіть у дзеркало заднього виду забороняю собі дивитися. Тільки вперед. Дана вже кричить не приховуючи страху. Все за межами авто змивається в одну розмиту картинку. Машина попереду, почувши звук мого мотора, посувається, пропускаючи. Секунди врятували нас обох від зіткнення.