Глава 10

Домінік

Дім зустрічає тишею. Батьки давно сплять, я ж пробираюся у свою кімнату. Вони знають, де я щоночі. Знають, що роблю. Ми не раз, після смерті брата, говорили про те, що я мушу припинити. Але я не можу. Тому всі удають, що все нормально. Мама з татом терплять мої пригоди поки в іншому поводжуся гідно, на їх думку. 

Приймаю душ й падаю у ліжко. Світанок вже зафарбував небеса у рожевий. Птахи починають виспівувати власні пісні. Їм байдуже на людський світ. У них своє життя. Заплющую очі. Про це прокляте дівчисько думаю. Насмілилася попросити мою машину. Делі цілував її. Дурепа, що дозволяє. Перемогла, знову. Приїхала зі мною, ризикувала. Певно, така ж божевільна, як я. Сумніваюся, що її мета мати гроші така важлива. Гроші це просто папірці. Вони дають можливості, але й без них можна прожити. Та й, скільки їй потрібно? 

Чому у неї погляд, ніби літо настало? Зелений колір надто насичений, глибокий. Дивишся, а враження, що у саду посеред розпалу спеки, опинився. І волосся це її, надто шоколадне, хвилями лежить. Роксана навіть не розуміє як виглядає. Не бачить поглядів, які на неї спрямовує чоловіча частина світу. 

Стискаю щелепи. Потрібно викинути її з голови. Я знаю, чому думаю про якусь там Роксану. Надто вона подібна до брата. Така ж гаряча, імпульсивна, горить мрією. Єдина, кому вдалося перемогти. Єдина, хто авто попросила. Єдина, з ким їхав під час перегонів. Чхати. Схожість з Феніксом не дає права сидіти у моїй голові. Насильно витискаю дівоче обличчя з пам'яті. Взагалі цю ніч. Не помічаю як приходить сон. По обіді, коли прокидаюся, мама у моїй кімнаті. Вона часто так робить, коли стає надто сумно, а батько поїхав у справах. Стоїть навпроти вікна й дивиться вдалину.

— Мам, — хрипло промовляю, голос після сну й запах алкоголю з рота, дратують.

— Добрий ранок, любий, — повертається й усміхається. Білосніжне волосся заплетене зверху у косу. Решта лежить рівними пасмами, подібно водоспаду. — Як минула ніч? 

Ніколи вона не запитувала, якщо не виникало проблем. Напружуюся. Можливо справа у поліції? 

— Весело. — рівно промовляю. 

Мама йде до мене. Присідає на краєчок ліжка. 

— Синку, коли ти зупинишся? 

Питання вбиває. Відповідь на нього проста, але вона не призначена для цієї жінки. 

— Скоро. — брешу.

— Батько думає відправити тебе на навчання за кордон. Що скажеш? Ми не хочемо приймати рішення без тебе. 

Сідаю. За кордон? Не впевнений, що бажаю цього. Мозок не готовий обробляти інформацію вранці, ще й після бурхливої ночі. 

— Спеціальність сам обереш. 

— Я вам заважаю? 

— Ні!Ти що! — вона м'яко усміхається. — Просто ми не можемо бачити твій біль.

Мене кидає в жар. Хіба я погано справлявся? Погано ховав емоції? 

— Який біль? — удаю дурня.

Мама хитає головою. Видих надто красномовний, щоб я не зрозумів.

— Нам усім його не вистачає. Ілай був… — її очі наповнюються слізьми. — Нашим усім. Та ми не можемо втратити тебе, любий. Батько хвилюється. Я теж. Ми хочемо кращого. Чому б тобі не поїхати кудись? Або спробувати з Даною їздити допомагати іншим? Можливо це зцілить тебе? 

Хмуро дивлюся в її блакитні очі. Ми такі схожі. Лише батько чорнявий, з карими очима. Я, брат — все взяли від мами. Хіба зріст та статура тата. В іншому ми копії Анни Лоудер. 

— Я не хочу. — твердо відрізаю. 

— Ніку, — благально шепоче. — Тоді припини нічні… Це погано закінчиться. Допомагай татові, увійди у справи сім'ї. Забудь про машини. Забудь про небезпеку. 

— Ма, — зітхаю. 

— Тобі двадцять, Ніку. Час ставати дорослим та серйозним. Припинити ризикувати, поки можна. Я не хочу втратити й тебе. 

— Не втратиш, — твердо кажу. — Я не помру.

Встаю з ліжка. Крокую у ванну. Мама розуміє, що розмову закінчено. Немає сил казати їй, що я — егоїстичний покидьок, який не здатен впоратися з собою: настільки поринув у власні страждання, що про інших не думає. Вмикаю воду, встаю під гарячі струмені й впираюся чолом у стіну. Біль розповсюджується тілом, як зараза. Хвороба, від якої не можу позбутися. Ломить кістки, в голові жар. Я б хотів, щоб мене хтось заспокоїв, врятував, але на це здатен лише я сам. Проблема в тому, що хотіти й робити — абсолютно різні речі. 

Мама не розуміє про що просить. Поїхати в іншу країну означає забути брата. Залишити все тут, й спогади, отже почати нове життя. А я не можу. Я близько до старої з косою й не хочу нічого змінювати. Всередині помер в той день, коли машина Фенікса злетіла з траси й перетворилася на купу металолому, а я дивився як його тіло вирізали звідти. Тоді загинув і я. З ним. 

Тиждень збігає швидко. Навчання в університеті скоро добіжить до фіналу. Програму пройшов швидше, ніж інші студенти. Це, і частина інших моїх гідностей, дратує заздрісників. Як каже Кенді: симпатичний, розумний, драйвовий Нік; які у нас шанс з дівчатами, коли він поруч? 

Впродовж будніх я чемний хлопчик з багатої родини. Поки батьки займаються збільшенням статків мені вдається підтримувати статус вихованого. Поки триває день я вивчаю фінанси, грамотність, ведення бізнесу, комунікацію зі світом, вміння керувати, направляти та бути наставником. Будую логічні ланцюжки, теорії, прораховую капіталовкладення, вигідність, шукаю місця куди теоретично можна вкласти кошти. В п'ятницю у мене стандартний день з психологом. Це те, на що погодився на дозвіл бути відсутнім вночі. Вони з батьком вирішили, що пропрацювання травми й адреналін допоможуть. Ось уже більше як пів року минуло, а не допомагає нічого.

— Ти сьогодні без настрою, — жінка, психологиня, оглядає мене, поки сиджу на диванчику. 

Вона звичайна. Мені, загалом, подобаються наші розмови, коли вона не лізе в душу й не пробує діставати звідти усе лайно, що назбирав впродовж останніх місяців. 

— День складний, — ухиляюся. — Ввечері у батьків будуть гості.