Глава 9

Роксана

Кров кипить. Я ніколи не проживала того, що було під час перегонів. Ніколи адреналін не пульсував у скронях саме гулом мотора. Ніколи тіло не було настільки зосередженим, готовим діяти. Працювало усе: голова, тіло, емоції, тактильність. Було принципово знову обігнати Ніка. Після всіх його слів та погроз я хотіла найсильніше дати йому те, чого він боявся. Сподіваюся, вийшло. Ми приїхали секунда у секунду. Він думав, що залишить позаду, тож довелося ризикнути та обійти жовту машину узбіччям. Дурість, але вона мені вдалася. Я могла злетіти, могла загинути, постраждати. Але водночас мої емоції в ту мить були настільки неперевершеними, що я забула про все. Я була з кермом. Я керувала власним життям. Я була головною. 

Всі, хто брав участь у перегонах, вже тут. До мене підходить Делі. Він, як не дивно, залишився, сказав, що я зроблю все за нього. Пообіцяв, якщо перемога моя, то і мустанг стане виключно моїм. Тому й обрала цю машину. 

Б'ють барабани. Кілька хвилин й Сава оголосить переможця. Хлопець стоїть на удаваній сцені очікуючи поки шум натовпу трохи спаде. Вичікує. Усмішка від вуха до вуха робить його кумедним.  

— Що ж, — починає, натовп замовкає. — Ви готові дізнатися хто ж перший? — люди схвально кричать. — А я вас здивую, — Сава сміється. — У нас їх двоє. Вони прибули однаковісінько. Жар-птиця, ласкаво прошу до мене.

Спостерігаю за Ніком. Вираз його обличчя нічого не виказує. Спокійний, впевнений у собі, прямує до Сави. Неонові вогні зафарбовують біле волосся у власні кольори. Блакитні очі кольору водного плеса абсолютно байдужі, ніби він знав, що Сава назве саме його. Присутні плескають його по спині, хтось намагається торкнутися, наче він зірка, хтось спіймати погляд. Його люблять, навіть обожнюють, що дивно, адже Нік пихатий та самовпевнений. Всі знову замовкають, Сава витримує паузу. Я нервую. Делі стоїть поруч, нерухомий шмат граніту. Сава дошкуляє усім, а потім голос оголошує:

— Роксана! 

Від радості підплигую. Машина моя! Боже, невже машина справді моя?! 

Делі несподівано цілує у губи. Я ошелешена. Завмираю, на хлопця з подивом дивлюся, але він вже робить крок від мене. Штовхає у спину й каже, щоб не затримувалася. Пробираюся крізь людей. Приємно чути у спину схвалення. Підіймаюся до Сави й встаю по інший бік. Зовсім не хочеться стояти поруч з Ніком. 

— Отже, — Сава дивиться на нас, потім на людей, — обирайте машини. 

Першим говорить Нік. Вказує на мою машину. 

— Мустанг.

Я ледве не вигукую кілька тисяч лайливих слів. Мама б точно вмерла, якби дізналася, що я взагалі їх знаю. Гнів закипає в тілі. 

— Мустанг? Той, на якому Роксана їхала? — уточнює Сава.

— Так. Він належить Делі. Я хочу мустанг. — безапеляційно каже. 

Дихання стає швидким. Виникає бажання придушити цього нахабу прямо тут, на сцені. Мені ще подякують. 

— Правила є правила,—  мовить Сава помітивши невдоволення Делі й мій погляд. 

Той довго не думає, підходить до сцени й жбурляє в Ніка ключі.  Розчарування по тілу мчить холодом. Він навмисно, точно знаю. Хоче покарати мене таким чином. І Делі. Раніше думала можна ненавидіти лише те, що тобі нав'язують, але виявилося, об'єктів для цього почуття значно більше. 

Мама б сказала, що на все воля Бога. Якщо все так, отже він прийняв це рішення. Та я не хочу навіть думати так. Моя віра завжди була надто слабкою. Скептицизму значно більше. Я удавала, що вірую, як батьки, адже надто швидко зрозуміла, що простіше поводитися саме так, а не протестувати. Довелося прийняти їх спосіб життя, аби самій не зникнути на фоні. Якби не Лея та її активний характер, хто знає, можливо я б зараз сиділа вдома й навіть не знала, що можна мріяти про щось інше. 

— Що обираєш ти, Роксі? — Сава тепло усміхається. Підходить ближче. Говорить на вухо, щоб не чув ніхто. — Маєш повне право назвати машину Ніка. 

— Але ж ти сам… — починаю.

Хлопець хитає головою. 

— Не віддасть тобі машину, буде автоматичний програш. То був жарт, бо ніхто ще не насмілювався попросити машину Ніка. Всі знають, що він своїм не ділиться. Та й, допоки ніхто не перемагав його. 

Глибоко вдихаю. Що ж, здається я буду першою. Нервую, кусаю губи. Всі погляди спрямовані на мене. Знаходжу Лею, подруга киває мені на знак підтримки.

— Я хочу машину на якій переміг Жар-птиця ці перегони. — твердо вимовляю.

По натовпу йде шепіт. Нік напружується, але на секунду, в наступну вже всміхається так, ніби усім кінець. Поглядом вбиває. Холод межує з вогнем. Дивне порівняння, та моїм тілом мчить жар й водночас відчуття, що на голову ллє крижана вода. 

— Вона попросила, — Сава на Домініка дивиться, затуляє його, тож не бачу повної реакції. — Ніхто ще не просив, бо ти завжди перемагав. Дай дівчинці можливість відчути себе, як ти.

Аеропорт стає німим. Час перетворюється на тисячі днів. Минає вічність. Вона набатом у скронях вистукує, пульс прискорює. Нервую. Бачу лише спину Сави, але він нижчий за Ніка, не може приховати його повністю. 

— Правила є правила, — чітко вимовляє хлопець, виходить з-за Сави. Підходить впритул й нависає зверху горою. Ледве вдається вмовити організм функціонувати. Дихай, Роксано, дихай, інакше прямо в ноги йому впадеш. 

Нік бере мою руку. Прохолодні пальці обпалюють, немов вогнем торкається. Розкриває долоню та кладе у неї ключ від автівки. Дивлюся йому в очі. Не можу довго, опускаю погляд. Жар-птиця опускається до мого вуха й шепоче:

— Вітаю, пташечко. Не обламай крильця. 

Не одразу фіксую, що затамувала подих. Нік відходить, Сава підіймає мою руку з ключами й лише після цього аеропорт вибухає тисячами голосів. Кричать усі. Вивчаю обличчя людей: радісні, невдоволені, шоковані, обурені. Ніхто не очікував, що Нік здасться й все-таки дасть ключі та машину. Ніхто не думав, що подібне взагалі може статися.