Глава 8

Домінік

Я залишаю дівчисько в ангарі. Злість пульсує у тілі. Після розмови з нею я наче на тисячу років постарів. Вона вперта, нахабна, розлючена, — абсолютна протилежність зовнішності. Поки її звабливий рот, — який я хотів закрити, — продовжував гнути власну лінію й казати, що вона має плани й цілі, я думав про одне — Роксана нагадує його. Фенікс завжди йшов до кінця, якщо вважав, що це те, чого бажає. Ніколи не зупинявся. Ніколи не боявся. Він бачив ціль, а перешкоди лише стимулювали його. Я не такий. Я не маю цілі. Біль від втрати брата: у голові, серці, душі. Він ранами по тілу. Діра: чорна, глибока, сповнена гніву й образи, що мав нахабність померти. Іноді я не можу впоратися з втратою настільки, що доводиться горе закривати люттю. Інакше ніяк. Інакше тону. 

Роксана влучила у ціль сказавши про ризик. Я люблю ризик. Люблю гратися зі смертю. Тому що чекаю одного — коли ж забере за собою, коли я зможу видихнути й припинити відчувати біль? Батьки не знають про це. Ніхто не знає. Ззовні я пережив втрату. З вигляду у мене все чудово. Справжнім стаю тільки тоді, коли є я, кермо й дорога. Ось тоді, тиснучи педаль газу, знаючи, що машина мчить зі швидкістю двісті кілометрів на годину, — я живу. Так я ближче до нього. Так Фенікс ніби говорить зі мною: звуком мотора, свистом за межами авто. 

Помічаю, що Кенді пригнав мою жовтогарячу красуню. Ця крихітка не часто останнім часом виїжджає з іншого ангару, який належить мені й знаходиться на протилежному боці аеропорту.  Поки йду до друзів вигинаю запитально брови. Між нами залишається кілька кроків, Кенді підходить до мене:

— Хочемо трішки подражнити місто. — карі очі горять від передчуття.

— Конкретніше? — підходжу до авто й веду по капоту долонею. Мотор гурчить, відчуття, що відгукується на мій дотик.

— Місто давно не обговорювало нас, — втручається Ріо.

Обертаюся. Друг сперся на машину й в очі дивиться. Розумію, знає де був і з ким говорив. Нічого не каже, та погляд досить красномовно просить дати дівчині спокій. Він знає мене, мабуть, краще за мене самого. Знає, що вона тепер ціль, навіть якщо буду казати, що це не так. 

— Увага! Увага! Увага! — голос Сави несеться над аеропортом. —  У нас тут виявляється прогалина у розкладі, ми вже давно не влаштовували місту шалену нічку. Хто з нами? 

Натовп гудить. Крики, сміх, вереск голосів різних інтонацій. Хто завжди тут, з нами, той чудово знає, що це означає. 

— Тоді по машинах. Ви знаєте, правил немає! — Сава підморгує мені. — Хто проїде по заданому маршруту, який зараз вже завантажується у ваших телефонах,  першим повернеться сюди, отримає, — тиша западає така, що вуха закладає, — будь-яку металеву крихітку, окрім машин Жар-птиці. Ви знаєте, він у нас ділитися не любить, — сміх на слова Сави підіймає настрій. — Старт о другій! Робимо ставки, дівчатка та хлопчики!

— Якщо я прийду першим, вона моя, — Ріо скошує погляд на жовту красуню. 

— І я, — Кенді сміється.

Складаю на грудях руки. Шкірянка натягується, тож вирішую зняти.

— Що отримаю я? — вигинаю брови насмішкувато. 

— Ти хотів місце капітана у футболі, — Ріо серйозний.

— Якщо програєш я матиму машину і твою команду, — хмикаю.

Ріо зітхає. Удавано, звісно, а потім хитро мружиться.

— Так і буде. 

— А я набʼю тату з твоїм псевдо! — регоче Кенді. — Але якщо я перший, то ви набиваєте тату цукерки.

Ми погоджуємося. Сідаю за кермо жовтогарячої крихітки, ставлю телефон на спеціальну підставку й очікую поки завантажується маршрут прокладений Савою. Натовп шукає з ким би сісти під час несанкціонованих перегонів, водії обирають машини. Хтось цілується на удачу, хтось ледве не лягає на капот у непристойних позах. Адреналін кипить у крові всіх, хто тут є. Куртку кидаю на заднє сидіння. Спостерігаю. Знаходжу очима Лею, подругу Роксани. Хтось штовхає її, дівчина рятуючись, сідає в машину до Ріо. Всміхаюся. Вона пошкодує про це. Ріо обожнює швидкість, просто мотоцикли його цікавлять більше, ніж машини.

Телефон сповіщає про повне завантаження маршруту.  З динаміків лунає голос Сави. Спорткари, як нові, так і старі, рухаються до лінії старту. Очима визначаю, хто бере участь у цьому божевіллі, бо інакше назвати те, що робимо, не можна. Червоні, сині, зелені, чорні, білі, матові, розмальовані неоновими смугами автівки вже очікують команди Сави. Скошую погляд на годинник, майже друга. За хвилину до, починається відлік секунд. Промовляю про себе кожну цифру. Вмикаю музику. Кров закипає. Я готовий. Нога зависає над педаллю газу. Перемогти тут і зараз важливо. Особливо після перемоги Роксани минулого разу. У подарунок попрошу машину Делі. 

— Старт! — голос друга з динаміків рве вуха.

Газую. Позаду залишаю протектор шин на асфальті й купу диму. Мотор гарчить, я мчу вперед. Кермо і я —  одне ціле. Машина стає моїм продовженням, а я — її. Ми об'єднані, дихаємо в унісон. Жовтогаряча крихітка точно знає мене й відчуває кожний рух. Ми — ідеальна пара. 

Я перший. Позаду цілий океан різнобарвних машин. Сміюся. Приємно, коли всі за твоєю спиною, а ти попереду. Витискаю газ й слідую заданому маршруту. Кілометр за кілометром, на шаленій швидкості. Повз минають неонові вивіски міста, назви магазинів, торгових центрів. Людей і машин фактично немає. Мине ще кілька хвилин поки ми натрапимо на патрульних. Ще кілька після, поки вони зрозуміють, що відбувається. І ще кілька, поки за нами відправлять їх. Тоді окремі авто зійдуть з маршруту, щоб забрати поліцію з нашого шляху й пустити по іншому напрямку. А ми продовжимо перегони. 

Виїхавши на міст, розумію, що відірвався фактично від усіх, окрім одного автомобіля. Фари сліплять, не бачу марку. Опускаю вікна й вмикаю музику гучніше. Кричу, випускаючи адреналін, й рву вперед. Моя машинка кориться, слухняна й чутлива, на кожний рух керма реагує краще, ніж моє тіло на імпульси мозку. Місто за межами салону стає однією плямою, поки у цій плямі не з'являється інша — старий мустанг. Той самий, який минулого разу обрала Роксана. Впевнений, зараз вона теж за кермом.