Глава 7

Роксана

Завмираю поруч з чорним спортивним авто. Дихання на мить збивається з нормального ритму. Тілом мчать сироти. Чомусь стає страшно. Підсвідомо розумію, що Нік не повинен завдати якоїсь шкоди, але серце в цьому не впевнене. Я не знаю його. Йому вистачило розуму забратися потайки у мою машину сьогодні й ледве не вбити нас обох. Він погрожував після першої перемоги. Він ненавидить мене, це очевидно. 

Присідаю. Зараз спрацьовує інстинкт. Чую кроки. Нік йде. Шукає. Обходить автівки. Я не знаю чи бачив мене, чи встиг помітити, де саме стою? Що буде як знайде? Поговоримо трохи. Ще раз. Про що нам говорити? Про мою перемогу і щоб не насмілювалася більше обганяти його? Це марно, адже я планую якраз таки перемагати. Мені це потрібно понад усе. Я не хочу грошей Ріо, розумію чітко, бо то буде не моя свобода. Не хочу давати щось за неї, аби хтось зробив те, що маю я сама. 

— Роксано, — повільно промовляє моє ім'я, воно гуляє ангаром луною. — Всі двері замкнені. Ти не вийдеш, поки я не дозволю.

Його голос заграє зі мною, чи здалося? Не чіткий, м'який, не схожий на той, що чула в машині кілька годин тому. 

Встаю рачки й поволі повзу повз машини до дверей. Мені видно ноги Ніка у чорних кросівках. Видно, що він, як собака, котра спіймала слід, знає де шукати. Ще трохи й спіймає. Наказую собі дихати. Скільки разів я була на межі нервового зриву, коли мама змушувала годинами молитися, і завжди давала раду емоціям. І зараз дам. 

Повзу далі. Минаю кілька спорткарів, потім мустанг, на якому вперше перемогла, подумки дякую цій красуні за драйв й віру у власні сили. На мить навіть замислююся, чи не попросити мустанг у Делі, але швидко забуваю про це, Нік надто близько. Повзу далі. Ще й ще, допоки до дверей не залишається кілька машин. Впевнена, хлопець збрехав. Яким чином можна замкнути усі двері? Це ж неможливо. Чи…, чи можливо? Раптом має ключі? 

Стає надто тихо. Я не чую його кроків. Він нічого не говорить. Все, що залишається зі мною — мій пульс. Набатом у вухах, гірше за церковний дзвін, аж до болю у скронях. Морщу ніс, заплющую очі, пекти починають. Ненавиджу цей звук. Він забрав у мене надто багато щастя й можливостей. А потім відчуваю як рука хапає за волосся, намотує пасма на кулак й смикає на себе. Скрикую, доводиться підкоритися, Нік тягне на себе. 

— Ах ти ж!...

Не вдається договорити. Хлопець притискає до власних грудей спиною, затуляє рота долонею й шепоче на вухо:

— Тихенько, пташечко, твого крику тут все одно не почують, а я не хочу чути вереску. — п'янко вимовляє. Пахне алкоголем. Він грає зі мною. — Я заберу руку, — продовжує, обпалює шкіру диханням, — кивни, якщо не будеш кричати.

Киваю. Жар-птиця забирає долоню, але не відпускає волосся, продовжує тримати притиснувши до свого тіла. Дуже міцного, твердого тіла. Варто подумати про це й обличчя заливає фарба. Добре, що ніхто не бачить цього, навіть я.

— Ми вже все обговорили, — шиплю, подібно змії. — Пусти. 

Домінік сміється. 

— Коли Делі тримав тебе, ти не пручалася, тобі сподобалося, — чомусь на гарчання голос стає схожим. 

— Він не душив мене після перемоги, не погрожував, не ризикував моїм життям, — відрізаю. 

Нік відштовхує. Влітаю в якусь машину, вона гальмує силу поштовху. Різко обертаюся, на його обличчя дивлюся. Не знаю чи дійсно тон був грайливим, бо вираз суворий, холодний, повний бажання придушити мене. По-справжньому. 

— Я хочу, щоб ти дещо зрозуміла, Роксано, — виділяє моє ім'я, ніби воно отрута, — я бачив як ви двоє дивилися у мій бік, коли він торкався твого тіла, — блакитні очі спалахують огидою, — перемагати, планувати щось, вигадувати, що можеш прийти з вулиці й просто так влізти у все це й, не обпалитися, означає, що ти — дурепа. Краще зникни, якщо життя дороге. Повернись у нору з якої вилізла. 

Я хочу кричати. Він не має права вказувати мені. Не має права говорити, що я щось там планую чи вигадую. 

— Ти мені не цікавий, — твердо вимовляю. — Взагалі, — в очі його крижані дивлюся. — Я нічого не планую, окрім перемог, бо вже вибач, але маю власні плани та цілі. Я знаю, що ти з багатої сім'ї, тож це для тебе гроші не проблема, а от для мене якраз таки дуже! Якщо обпалюся, то це виключно мої проблеми, ясно? Мої шрами!  І якщо буде заїзд, де буде потрібно обігнати тебе, психа, повір, я зроблю усе задля цього! У мене мало досвіду, та новачкам щастить! 

Нік хмикає. Уїдливий погляд пропалює. Навіть болем у ребрах віддає. Я не розумію чому реагує на мене саме так, бо перемогла його? Так це ж просто перегони, вуличні, вони нічого не означають, принаймні для нього. 

— Плануєш продовжувати. — схиляє голову на бік. Біле волосся, надто красиве, щоб не затамувати на мить подих, коли пасмо йому на чоло падає, вабить. Струшую головою, щоб скинути марево. 

— Планую. Мені потрібна мінімум ще одна перемога, щоб бути у компанії Делі, і я її отримаю. І гроші за неї. 

Жар-птиця виглядає надто спокійним. Інтуїція підказує, що це погано, дуже-дуже погано. Вона буквально пульсує у грудях попередженням не лізти глибше. Та я не можу зупинитися. Я маю продовжувати, якщо бажаю дійти до цілі й позбутися батьків, їх нав'язування, їх планів стосовно мене. 

Він посміхається. Це не усмішка, абсолютно, це вищир вбивці, який в мріях намалював вже план чиєїсь смерті. 

— Ну гаразд, пташеня, тільки не кажи потім, що я не намагався попередити.

Між нами висне тиша. Вона настільки глибока, що чути музику й голоси людей за ангаром. Кілька секунд ми пропалюємо одне одного поглядами. Виникає бажання кинути чимось у цього хлопця, натомість запитую:

— Навіщо ти заліз у мою машину? Звідки знав, що я за кермом буду? — напружено. 

Нік спирається на машину спиною, поправляє чорну шкірянку. 

— Інша птаха проспівала. 

Закочую роздратовано очі. 

— Це не відповідь.  Я не запитувала, хто сказав, я запитала: навіщо?