Глава 6

Роксана

Після розмови з Ріо я деякий час стою дивлячись всюди й нікуди водночас. Місцевість за аеропортом захаращена. Дорога сюди непогана, судячи з протекторів на асфальті й тут їздять на великій швидкості. Деякий час вмовляю себе не зважати на Ріо. Він друг Ніка, звичайно захоче допомогти другу. Але пропонувати гроші за незрозуміло які послуги…. це вище мого розуміння. Як можу повірити йому? Та і, попри жах після перегонів, попри страх померти, я досі відчуваю адреналін у крові. Він пульсує, розганяє кров, дарує відчуття життя. Адже досі я ніколи не відчувала подібного. Принаймні, востаннє ризикувала, коли зустрічалася з Марко. Він був першим порушенням заборон, установок батьків. Саме завдяки йому, чи через нього, я зробила крок до свободи й розуміння, що не бажаю жити так. 

Раніше теж були думки, що мені остогидло жити так, як вказують. Тільки я боялася. Страшенно боялася не послухати матір й батька. Здавалося, як тільки зроблю щось з того, що заборонено, то одразу світу настане кінець. Після першої прогулянки з Марко зрозуміла — світу байдуже. Йому чхати чи вірю я, чи ні. Чхати, чи молюся щовечора та щоранку. Чхати, як багато людей привела до віри. Тоді усвідомила — не можу більше так. Хочу свободи. Хочу нормального життя. Собою бути хочу. 

Коли в коледжі втулили буклет я планувала його викинути. Лея відмовила. Саме вона сказала, що лише я маю право вирішувати, що мені робити з моїм життям. В ту секунду я забажала більшого. Тому прийшла сюди. Тому Лея й допомагає та прикриває. Вона знає наскільки складно, знає, що не можу просто взяти й враз позбутися усього, що вкладали у голову впродовж життя. Зміни не приходять одного разу, ти викарбовуєш їх на власній душі шрамами через біль, сумніви, страхи. 

Поблукавши дорогою деякий час повертаюся назад. Вогні на літаках радісно миготять, коли проходжу повз удавані ворота. Музика грає ще гучніше, неонові спалахи розфарбовують натовп у червоні, зелені, сині, рожеві, жовті кольори. Складно розібрати де хто, адже тут просто хмара народу. Хтось стоїть півколом, не знаю, що вони роблять. Інші сидять на машинах. Повно парочок, алкоголю, співів, танців, поцілунків. Мати б померла, якби побачила скільки тут людей і чим вони займаються. 

Зупиняюся серед незнайомців. Потрібно знайти подругу. Відсутність телефону ускладнює життя, на жаль ні мама, ні тато досі не змирилися з потребою у ньому. Я просила простий, не обов'язково сенсорний, але їх це лякає, попри те, що самі вони мають телефони. Оглядаю людей. Сава — ведучий перегонів, стоїть на сцені, яку зробили з бетонних блоків. Вони завалені фарбованими подонами, а зверху накидані подушки. Біля хлопця стоїть пульт, який здається й керує музикою, та величезні колонки. Мікрофон наразі лежить, як і сам Сава на подушках обіймаючись з дівчиною. Ковзаю поглядом далі. Знаходжу Ріо, він сперся на машину й з кимось розмовляє. Потім знаходжу Аню. Проштовхуюся до неї. Можливо вона бачила Лею. 

Дівчина помічає мене. Усміхається, зупинившись, очікує, поки проберуся до неї. 

— Ти не бачила Лею? — питання злітає раніше, ніж вона може почути, але Аня чує.

— Бачила, — усміхається, кричить у відповідь. — Вона розважається. Тобі теж раджу. Куди зникла? Тут Сава твоєю перемогою всім навіть набриднути встиг! До речі, — Аня відштовхує хлопця, який заважає нам наблизитися одна до одної, — що у твоїй машині робив Нік? 

Хапає мене під руку й тягне до компанії Делі. Виявляється, вони неподалік, я просто не могла розрізнити їх серед хаосу кольорів. Ми зупиняємося серед кола машин, одна з них — моя. Кілька незнайомців плескають  по плечах, хвалять, Аня проганяє їх й відводить трохи далі від натовпу. 

— Ну? — тисне.

— Я не знаю, — розводжу руками. — Він вже був там. 

Дівчина примружується, блукає очима дивлячись мені за спину.

— Був там? Навряд його ціллю було передати Делі, що той нічого не знайде. 

— Дивлячись, що шукає. — бурмочу.

Аня переводить темний погляд на мене. Карі очі її повні смішинок. Вона дуже красива. 

— Вони дружили колись, до смерті Фенікса. — закладає темне волосся за вуха. — Всі вони, — дівчина поглядом вказує кудись далеко. Я озираюся. Бачу Делі, за кілька метрів Ріо, за ним видно Ніка і ще якогось хлопця. Нік тримає в руках пляшку чогось алкогольного й, здається, заливається. — А після смерті… — вона стенає плечима, — Делі звинуватив Ніка у заздрості та вбивстві. 

— Чому?

— Нік був проти. Не хотів, щоб брат їхав на перегони. 

— Нік їздив раніше?

— Так, але ніколи так, як зараз. Він був другим водієм брата. Вони були дуже близькі. Ніхто не знає, що саме сталося. Я вже казала, хтось зіпсував гальма. А через те, що Нік виступав найголосніше проти поїздки та участі Фенікса, Делі його й звинуватив. 

— Але це не доведено? 

— Ні, звичайно. Смерть Фенікса обросла таємницею з усіх боків. Правду знає Нік і його подруга — Дана. Вона тут рідка гостя. 

Я не зводжу погляду з Домініка. Отже, він раніше не був таким придурком? Не бажав загинути? Бо те, що він робив сьогодні це буквально бажання, навіть благання, про смерть. 

— Чому ж він був проти, щоб брат потрапив у справжні перегони? — запитую собі під ніс.

Відводжу очі від Ніка. В будь-якому випадку, мене не стосується нічого з того, що було й буде з цим хлопцем. Я маю власну ціль. Мені потрібні гроші та свобода, і все. 

Шукаю Лею, і знаходжу. Подруга стоїть притиснута до машини салатового кольору. Настільки яскравого, очі виїдає. Якийсь хлопець безсоромно водить руками під її спідницею, потім дістається під кофтинку й далі. Я не почуваюся настільки вільно, щоб спокійно відчувати чужі доторки. 

Аня відволікає. Тягне за руку назад до Делі. Вкладає пляшку пива. Хитаю головою намагаючись пояснити, що не вживаю, а потім різко змушую забути все, адже, хіба не у цьому свобода — робити, що забажаєш? Мені вісімнадцять, я повнолітня! Куштую напій. Спершу обпалює горлянку, трохи гірчить, а потім навіть смакує. Минає час, стає так легко й радісно. Аня починає співати, коли Сава на сцені вмикає якусь пісню, тягне мене на дах машини й змушує танцювати. Я не хочу, жахливо соромно, до тремтіння. Тому Аня радить заплющити очі й танцювати так, немов ніхто не бачить.