Глава 5

Домінік

День, перед перегонами

Спостерігаю крізь вікно за чергою з дорогих автомобілів. Всі вони повільно в'їжджають на територію мого дому. Одна за одною, в них гості моїх батьків. Сьогодні зустріч еліти, не офіційна, де планують обговорити плани та політичну ситуацію. Мені це не цікаво. Ніколи не було й не буде. Єдина розрада на вечорі: мої друзі. Мама не розуміє, що стояти в оточенні багатих й могутніх цього світу останнє, чого бажаю. Моя душа лежить до швидкості, драйву й…бажанню здохнути. 

Роблю кілька ковтків води. Потрібно зібрати себе до купи. Батько просив поводитися максимально ввічливо. Ця зустріч покаже щось, він намагався пояснити, я не слухав. Після смерті Фенікса світ звузився до днів, де я намагаюся вигадати причину існувати й ночей, де намагаюся себе вбити. Власне, з цих причин завжди перемагаю — я не боюся смерті. Вона завжди зі мною, за спиною, буває відчуваю її примарне дихання. 

Переодягаюся у чорну сорочку, чорні штани. Після похорон цей колір став моїм внутрішнім світом, станом й демонстрацією. Іноді можу розфарбувати його червоним. Спускаюся вниз глянувши перед виходом з кімнати у дзеркало. Очі, як і завжди, порожні, губи міцно стиснуті, обличчя не виказує емоцій. 

Сходи ведуть вниз, на перший поверх. Наш дім — палац. З цегли, яку опивають квіти й плющ, а вхід тримають колони. Кімнати великі, різні. Моя найулюбленіша — вітальня, що не призначена для гостей, вона лише для членів родини. Але сьогодні мені у залу, де буде зустріч. Хтось назвав би мій дім втіленням аристократії, навіть картини нашої родини й різних видатних людей на стінах змушують так думати. Ріо завжди каже, що я живу у музеї. Так було завжди. Мама любить вишуканість так само як я швидкість. А батько, він не здатен відмовляти коханій дружині. 

Частина гостей вже у величній залі. Лунає тихо музика, вона спонукає до відвертих розмов, усмішок й укладання договорів. Батько завжди вказує, що атмосфера — запорука успіху. Якщо провалити перший етап з її створення, далі можна не йти. 

Варто схопити з таці офіціанта келих сухого вина, яке ненавиджу, до мене наближається Кенді та наша подруга — Дана. Красива блондинка з попелястим відтінком, одягнена у піджак та класичні штани темно-синього кольору. Їй шалено пасує цей костюм. А блакитні очі, що не поступаються моїм, зараз демонструють радість. Ми давно не бачилися. 

Вона підходить впритул. Обіймаю її, поки Кенді спостерігає. 

— Твій вираз обличчя вбиває, — шепоче на вухо зі сміхом. 

Відсторонююся, ігнорую зауваження.

— Повернулася з подорожей світом, — стверджую.

— Дана привезла тобі подарунок, — втручається Кенді. Темні очі спалахують сміхом.

— Справді. Кожному з вас. Ріо та Кенді віддала, Саві згодом, а зараз твій. 

Дівчина простягає мені іграшкову мавпочку з білим, як сніг, волоссям. Вона кумедна, здається, ніби кудись поспішає.З подивом приймаю подарунок. Ми всі дружимо з дитинства. Наші батьки знайомі багато років, тож, коли у них поступово почали з'являтися діти, ми не мали іншого вибору. крім як проводити час разом. Було багато ситуацій, коли ми щось не могли поділити, або увійшли в підлітковий вік й думали по-різному. 

— Мавпа? — уточнюю з подивом.

Дана сміється, Кенді хмикає й дістає свою мавпу. Вона дивним чином на нього схожа. 

— Це не просто мавпи, — пояснює подруга, — це ваші обереги. Їх зробив африканський шаман.  Я теж маю. — дістає свою, поглядом нас з другом обводить. — Ну чого ви? — помічаю, що терпіння Дани закінчується.

— Мавпа крута, повішаю в машину. Дякую, Дано.

Вона усміхається вже задоволено.

Час пливе повільно. До нас приєднується Ріо. Поки батьки обговорюють свої життєво важливі справи ми тікаємо у кінозал. Ніхто не знав, що Дана повернеться, тож планувався інший фільм, але дівчина обирає сльозливу мелодраму. Впродовж двох годин ми з хлопцями намагаємося не реготати з ситуації, де герой безмежно закоханий у героїню, але вони все ніяк не здатні зійтися. Дана шикає на нас, Ріо навіть ліктем отримує під ребра, тож міняється зі мною місцями. 

Спостерігаю за Даною. Ми не бачилися близько року. Спілкувалися телефоном, ось тільки…лише зараз я бачу у ній зміни. Чомусь здається, що тепер вона не та дівчинка, котра з нами коліна розбивала, билася за останній ковток холодної води під час літньої спеки, шукала скарби, збирала квіти, каталася у Діснейленді чи щось подібне. Та Дана була другом, а тепер вона — справді дівчина. Це проковзує у тому, як дивиться, дихає, рухається. Поведінка наче й не змінилася, проте, ще рік тому Дана була іншою, лише поруч з моїм братом змінювалася...

Здається і хлопці помічають. Ми переглядаємося, втім, не коментуємо цього. Дана наш друг, що б не сталося.

Все завершується досить непогано. Кіно дало нам змогу на деякий час відірватися від нудного вечора. Повернувшись у залу нам подають закуски. Ріо та Кенді зникають десь у колі своїх батьків, Дана ж просить мене піти з нею у сад. Я не проти. Весняна погода дозволяє насолоджуватися теплом повною мірою. Після довгих вечорів зими прогулянка садом з подругою те, що потрібно. 

Залишаємо дім й крокуємо по викладеній бруківкою доріжці. Нам комфортно мовчати, і завжди було. Дана не з тих людей, поруч з якими хочеться заповнити тишу, навпаки, тиша з нею завжди красномовніша, аніж голосні розмови. Обійшовши дім та ступивши на доріжку, що веде безпосередньо у сад, вона каже:

— Шкода, що ти не полетів зі мною. Було цікаво. 

— Альтруїзм й порятунок знедолених, не моє, — стенаю плечима.

Вона усміхається, сумно, з розумінням. Іноді подруга значно більше бачить, ніж показує.

— Справді? 

Це питання, що не потребує відповіді. 

— Розказуй, що бачила. 

— Після того, як розповіси про твої небезпечні ночі. 

Хмикаю.

— Без змін.

— Отже, далі продовжуєш ризикувати життям й нервувати батьків?