Глава 4

Роксана

У голові мільйон запитань, та основне: що він тут робить? Банально, як? Як він забрався у цей автомобіль? Звідки знав, що саме я буду за кермом? Чи не знав? Можливо це помилка? Можливо він очікував когось іншого? Або Делі його підіслав? Та хіба між Домініком й Делі не протистояння? Ні, тоді не Делі. Але як? Навіть я не знала яке авто мені дадуть! 

Стискаю кермо. В дзеркалі заднього виду його очі. Зараз вони не нагадують небеса. Зараз вони глибоке озеро заховане поміж гір під небесним плесом. І це озеро дуже неспокійне. Переводжу нервовий погляд на дорогу. Дивно, що тіло геть не маючи досвіду знає, що робити. Певно, це адреналін працює, або щось інше, не знаю. Всі мої почуття загострені. Потилицею відчуваю погляд Ніка. Він пропалює наскрізь. Погано, дуже-дуже погано. Бо в погляді ненависть, злість, бажання дізнатися правду, викрити таємниці. Він не дасть спокою поки не зробить, що бажає, не вдовольнить власне его. 

— Гальмуй! — наказує. 

Не слухаю. Тисну газ, машину заносить. Я не бачу ні натовпу, що стоїть по всій трасі. Не чую вигуків й музики. Все єство спрямоване на бажання створити стіну між мною й Домініком. Ледве повертаю нас на трасу.

— Гадаєш, — його голос раптово лунає прямо над вухом, гаряче дихання обпалює. На мить забуваю взагалі де знаходжуся, надто багато емоцій вирує в тілі, — хочу твого програшу? 

— Хіба ні? — напружено запитую.

Врешті, не він біснувався минулого разу, бо я перемогла?!

— Якщо ти не помітила я у твоєму авто, — крізь зуби видихає. Інтимно й гнівно. Я реагую  на нього надто сильно. Шкіра палає там, де торкається його дихання.

— Це нічого не змінює. — видихаю.

— Теж мені, переможниця, твої руки тремтять, — помічає те, що й так відчуваю, те що він провокує. — Гальма! — ричить.

Я гальмую. Влітаю у поворот краще, ніж могла розраховувати. Над вухом знову його голос, ніби привид поруч, не жива людина. Наказує тиснути газ і я виконую. Машину вирівнює, по прямій мені простіше вирватися вперед. Червона машина залишається позаду. Згодом і жовта. Пригадую настанови Делі. Водій жовтої красуні лише удає, що я обігнала його. Дивлюся на Ніка у дзеркало, він теж про це знає. Крива посмішка, ніби після перегонів на мене чекає щось жахливе, попереджає про невідоме.

— А тепер педаль в підлогу, і до самого фінішу, зрозуміла? 

Ледве змушую себе кивнути. Виконую вказівку Жар-птиці. Автомобіль не їде, летить. Страх пронизує навіть кістки. Ця швидкість настільки шалена, що стирається реальність за межами металевих стін. Все втрачає фарби. Є я, швидкість, машина…і він. 

— Ми розіб'ємося, — шепочу. 

Ноги не прибираю, газ в підлогу. Метри долаються, за ними кілометри. Жовтий та червоний суперники зостаються далеко позаду. До фінішу кілька метрів, а я усвідомлюю, що ми просто не зможемо зупинитися. Нік розуміє по моїх очах, що планую тиснути гальма. Хапає за руку на коробці передач, стискає її зверху й мовчки показує, що не дасть цього зробити.

— Припини! — кричу. 

Паніка тисне, в грудях шаленим птахом віддає. Його крила боляче б'ють в стінки ребер. Шлунок підіймається вверх, нудить, а от серце падає у п'яти. Ми смертники, це зрозуміло, як і наша перемога. 

Домінік сміється. Я бачу, він кайфує від цього божевілля. Йому до вподоби гратися зі смертю. Блакитні очі повні холоду, ніби крижана зима завітала у гості. Нарешті хлопець забирає руку. Видихаю з полегшенням й тисну на гальма. Натовп розуміє, що щось не так, розступається, тож у мене є місце для гальмівного шляху. З-під коліс валить дим, щось пищить, здається Марко називав це гальмівними колодками, не впевнена. Але я зупиняюся. Я перша. Я перемогла. 

Заплющую очі. Страх не відпускає, навпаки, тепер я усвідомлюю його повною мірою. Розвертаюся, наштовхуюся на уважний погляд Ніка. Він мовчить. Задумливий, та вмить ховає справжні емоції. 

— Хто вчив тебе кермувати? Батько, який дав минулого разу машину? — питання рівне, спокійне. 

— Колишній хлопець, — відповідаю чесно. Хочеться збрехати, але я не маю сил наразі ні на що. 

— Скільки разів? Хто він? Як і де? 

Тепер моя черга хмикати й задумливо дивитися на Домініка.

— Тебе це не стосується.

Він примружується. Небезпечний блиск у блакитних очах лякає. Навіть відхитуюся не здатна впоратися з собою. Підсувається, прямо до мого обличчя та пошепки каже: 

— Мене стосується все, Роксана. Я знаю, що Делі дав тобі машину, знаю, що ти з ним щось задумала. Знаю, що він хоче зробити. Передай, що він нічого не знайде. Будеш лізти між нами, будеш перемагати у мене, заплатиш ти й він. 

— Що ти взагалі забув у цій машині? Сказали, тебе сьогодні не буде! — уїдливо кидаю. Він дратує мене до скреготу зубів. 

— Плани змінилися, — стенає плечима. — Виходь, переможнице, — жорстко всміхається. — Тебе зустрічає натовп. 

Серце б'ється швидше. Домінік першим залишає автівку, а я не здатна навіть склопідіймач опустити. Він не боїться показатися натовпу чи Делі. Минає кілька хвилин, поруч сідає Делі. Він усміхається, помічаю, що має питання. Намагаюся випередити їх:

— Я не знала, що він в машині. 

Делі хмикає.

— Знаю. Ніхто не знав. Що він хотів? 

За межами авто музика, танці, вигуки й святкування моєї перемоги, а я тут, в салоні, з незнайомцем, після шаленої гонки з його ворогом. Якесь божевілля! 

— Сказав передати, що ти нічого не знайдеш, — стенаю плечима. — Що між вами? Чому ви вороги? 

Хлопець м'яко усміхається. Дістає з кишені ще тисячу доларів та кладе на мої коліна. 

— Це не те питання, Роксана. І не твоя справа. Ще одна перемога і ти в моїй команді офіційно. Вітаю, дівчинко. 

Хлопець залишає машину пов'язавши попередньо на зап'ястя свою чорну пов'язку. Хитаю головою оглядаючи людей, вони радіють, вогні палахкотять, тільки мені якось не радісно. Я  серджуся. Мама завжди каже, що погані емоції від диявола, і певно, цього разу погоджуся з нею. Тільки мій диявол геть не схожий на звичний образ, навпаки, виглядає він, як справжній янгол.