Глава 3

Роксана

Зараз

Знайшовши хлопця у картатій сорочці й подругу одразу мчу до них. Не озираюся. Здається, цей дурень з білим волоссям прокляне навіть на відстані. Стільки гніву… я ніколи не бачила блакитних очей повних такої ненависті. Відчуття, що я вирвала його серце, а не просто випадково перемогла. Довелося збрехати, інтуїція підказала, що видавши хлопця, котрий дав авто, можу і виграшу не отримати. А мені він потрібен. Понад усе на світі я хочу вирватися з-під опіки батьків. Мушу. Дістало. Не спроможна більше жити так, як вказують вони. Хочу свободи. Хочу свіжого погляду на усе. Хочу спробувати так багато… Хочу продовжувати перегони. 

Лея хапає за руку, висмикує з натовпу й веде до хлопця, який дав мустанг. Шепоче на вухо, аби могла почути, адже музика така гучна, що доводиться перекрикувати одне одного. 

— Його звати Делі, вони суперники з тим, кого ти обігнала. Того, Домінік ніби звати. Я вже все дізналася. І так, ти відкрила собі дорогу у ці перегони! Крихітко, ти шикарна! 

Сміюся. Лея обіймає, ми опиняємося поруч з цим Делі. Він симпатичний, каштанове волосся перев'язане чорною пов'язкою, сорочку вже зняв, тепер у самій футболці, з-під якої тату виглядають.

— Молодець, — вкладає у руки гроші. — Залиш номер, звʼяжуся, коли наступний заїзд буде. Тепер ти одна з нас, — обводить поглядом натовп й широко усміхається. Мені вигукують тричі “ура” й стукаються стаканчиками. 

Про номер говорить Лея рятуючи від сорому, що я без телефона. 

— Я свій дам, у неї…тимчасово відсутній.

Делі реагує спокійно, записує номер подруги й каже, щоб знайомилися з усіма. Я сьогодні зірка. До мене підходить так багато людей: і хлопці, і дівчата. Усі вітають з перемогою над Жар-птицею й попереджають, що тепер варто готуватися до фатального кінця. Спершу не розумію, та зрештою одна дівчина у міні шортах пояснює, вкладаючи у наші з Леєю руки стаканчики з пивом, назвавшись Анною:

— Це він, — вказує на того білявого, який до бетону притискав, — Жар-птиця. Ще ніхто його не перемагав. Делі намагався, на різних машинах, нічого не виходило. А ти на старому мустангу його обігнала. Я досі шокована. — сміється. — Але маєш розуміти, тепер на твоїй спині мішень. Домінік так просто не залишає нічого.

Наштовхуюся на погляд хлопця. Між нами багато людей, але всі вони — шум. Він, наче вбивця, дивиться на мене. Тільки на мене. В очах холод, обличчя демонструє огиду. 

— Він ненавидить мене? — тихо питаю. Проте, дівчина чує.

— Звичайно, — широко посміхається. — Не хвилюйся. Ти з Делі. Делі не кидає свою команду, на відміну від Ніка. Колись він катався не сам. Колись їх було більше, поки не пішли чутки про його брата. 

— Які чутки? — Лея обожнює обговорити когось чи щось.

— Кажуть, — Аня підходить впритул, говорить тихо, — що Фенікс загинув через Ніка. Кажуть, Нік зіпсував гальма, коли Фенікса запросили на справжні офіційні перегони. Авто везли спеціально, Фенікс не мав доступу… У висновку з Ніком залишилися лише Сава, Кенді та Ріо, ти їх бачила. Інші почали боятися повторення, та і родина у Ніка впливова, тому…всі удають, що вбивця брата не він. 

Лея хмуриться, морщить носика, я ж знову дивлюся на Ніка. Отже, вбивця? “Спершу заплатиш ти….”. Він вважає, що мене підсунули аби життя зіпсувати? Та я перемогла на чистому талані, адже досвід керування авто у мене мізерний. Сама шокована, що вдалося. 

Вечірка після перегонів добігає кінця для нас. Лея викликає таксі. Сідаємо у машину з чітким відчуттям задоволення. Ким би там не був Жар-птиця, а я маю тисячу доларів. Це так багато, що не знаю де їх заховати від батьків. А потрібно, адже мама, знайшовши гроші забере їх, ще й отримаю за те, де взяла. 

Вранці, коли повертаюся додому, наштовхуюся на гостей на кухні. Батьки сидять з ними й п'ють чай. Мова йде про божественні сили, тому швидко намагаюся втекти у свою кімнату. Але мамина знайома чи подруга, складно сказати, коли вони всі ледве не брати й сестри одне одному, каже, що для мене теж є робота — потрібно у ці вихідні йти й розповідати з ними людям про віру, показувати, що Вищі сили існують. Їм байдуже, що люди самі обирають у кого їм вірити та й, чи вірити взагалі. Віра повинна йти від серця, а не з інших причин.  Хотіла б обуритися, відмовитися, але мамин погляд досить красномовний, тож погоджуюся. Адреналін в крові після подій ночі з нетерпіння бурлить у тілі. Я хочу швидше заховати гроші. Хочу лягти й пригадати власний тріумф. Хочу помріяти про вільне життя. Але, доводиться вислухати чергову лекцію про гріхопадіння людей. Погодитися на вихідні вкотре витрачені на те, що мені остогидло. І лише тоді батьки відпускають у мою кімнату. 

***

Тиждень минає так швидко, не встигаю навіть оговтатися від минулих вихідних. До мого розчарування я постійно думаю про Домініка та смерть його брата. Ніяк не вдається викинути блакитні очі з голови, ніби марево якесь. Вони у нього особливі. Ніколи не бачила саме такого відтінку: колір неба влітку, коли сонце у зеніті, а жовті промені сліплять. Або як камінь, що ловить мерехтіння водяного плеса під синіми небесами. Лея теж постійно говорить про перегони: під час пар, на перервах, на обідах, і навіть після. В п'ятницю, коли вже розходимося, щоб йти додому, подруга повідомляє, що завтра Делі очікує нас. Цього разу ставки вищі. Цього разу перегони будуть з іншими, Жар-птиці не буде. Пояснюю, що нічого не вдасться, батьки вже запланували мої вихідні, Лея обіцяє щось вигадати.

В суботу встаю рано. Мама не дає навіть трохи відпочинку, тож за годину я вже з нею слухаю лекцію, яку навіть не запам'ятовую. Тато з іншого боку постійно штурхає ліктем намагаючись привернути мою увагу, після кількох годин молитов всі сідають обідати. Згодом мене і ще деяких моїх ровесників відправляють на двір, роздавати буклети й казати, що після приєднання до нас їх життя зміниться. Заледве вдається приховати скептицизм, втім, я витримую. Подібні дії неабияк виснажують, тож коли ввечері повертаємося додому, падаю без сил у ліжко. Ще близько години лежу, роздумуючи над провалом у плані Леї, адже я досі тут, а не на перегонах. Та подруга дивує, моїй матері дзвонить її, просить прийти мене переночувати, бо самій терміново потрібно по роботі на два дні. Спершу моя матір проти, та під тиском пані Марго все ж погоджується. Намагаюся не видавати власного тріумфу, просто збираюся та мчу до подруги.