Глава 2

Роксана

Кілька днів до 

Поки батьків немає ми з подругою сидимо на ліжку й розглядаємо фото на телефоні. На її телефоні. Мені його мати не можна. Мама каже він від диявола, а через те, що вони з татом свято вірять у Вищі сили, то все матеріальне приносить зло. 

Лея гортає фото офіційної сторінки перегонів, котрі відбуваються щовихідних у нашому місті. Якраз тих, на які мені дали запрошення. Якийсь хлопець у коледжі втулив у руки буклет пообіцявши, що буде надано автомобіль і все необхідне. Головне — прийти. 

— Бачиш? Тут ціла тусовка.

Усміхаюся, вкотре милуючись красивими веснянками Леї. Вона пофарбувалася у чорний, хоча від природи має руде волосся. Але і так їй дуже пасує. Мені фарбуватися, звісно ж, не можна. Лише натуральна краса. Ні косметики, ні одягу, який на думку батьків може викликати хтивість. Довгі спідниці, кофти, котрі прикривають усе складають весь мій гардероб. Добре, хоч в хустку не кутаюся. 

— Припустимо, мені справді дадуть авто, на щастя кермувати вмію завдяки Марко, — мій голос одразу ламається. — А далі що? Не прийду ж у спідниці? А раптом брехня?...

Лея круговим рухом руки просить замовкнути.

— По-перше, забула про Марко — хлопці зло. Він кинув тебе. По-друге, я дам одяг. По-третє, з тобою піду. Тут чорним по білому написано — можна не показувати хто ти, поки йдуть перегони. Лише після. Завжди можна таємно зникнути, якщо брехня чи щось гірше. Треба йти.

— А раптом?...

Лея знову просить помовчати.

— Заспокойся. Ти не будеш вічність жити під гнітом батьків. Не будеш вічність одягатися так і мати заборону на розваги та нормальне життя. Поки ви з Марко зустрічалися було класно? 

Прикушую губи. Кидаю короткий погляд на своє відбиття у дзеркалі, що висить на стіні. Каштанове волосся розсипалося по плечах хвилями. Мама забороняє стригти теж. Я б от під каре його… Пухкі губи, задертий носик, про який мама каже — диявольська зваба, — нагадують слова колишнього: “Ти красива, але дуже принципова. Я хочу більшого”.

А як я мала дати більше? Мене виховували, що все — гріх. Принаймні все те, що дарує радість життя. Таємні побачення з одногрупником були прекрасними поки він не почав перетинати межу, поки не розпустив руки. Я злякалася. Все ж, установки від батьків протягом усього життя не можуть зникнути в одну мить, навіть попри те, що я ненавиджу їх. Я хочу жити. Хочу фарбуватися. Хочу носити нормальний одяг. Мати все те, що є у Леї. Але спершу потрібно зламати саму себе і те, що роками сіялося у моїй голові. Порушувати правила страшно і…водночас дуже трепетно. Марко був першим порушенням. Гріхом, як сказала б мати. З ним я пройшла перший урок нового життя, як каже Лея. Справді було весело, цікаво. 

— Так. 

Лея задоволено усміхається. Мама її теж не любить, але ми так довго дружимо, що їй довелося змиритися з присутністю подруги у моєму житті. Бо, якби я дала слабину хоч раз, то моїми друзями були б такі ж, як я — діти батьків котрі відвідують служби з моїми.  

— Ну от. Вирішено. 

***

Дні до перегонів відраховую подумки. Не можна обводити їх у календарі, мама одразу б щось запідозрила. Тим паче перевірка моїх особистих речей її улюблене хобі. Раптом я зійшла з доріжки віри?

Нарешті приходить час Х. Лея заледве відпрошує мене до себе на ночівлю. Її мама присягається, що все буде круто, хоч насправді знає куди ми їдемо. Вона інша. Не така, як моя. Вона дозволяє подрузі дійсно жити, обирати, приймати рішення самій... Вона прекрасна. Іноді я мрію про таку ж маму.

Вдома у подруги обираю джинси, високі черевики, чорний гольф та шкіряну куртку. Лея просила спробувати щось інше, але і цей образ надто ризикований для мого внутрішнього стану. Попри те, що все закрите, я почуваюся голою.

Шлях до місця перегонів — старого аеропорту на околиці міста, — швидкий, бо їдемо на таксі. Лея у передчутті. Коли ми на місці Лея затягує у натовп, шукаючи організаторів, та будь-кого хто дасть машину. Вони знаходять нас швидше. Хлопець у картатій сорочці підходить, просить буклет, а потім веде у старі ангари й дає авто на вибір. Ми тут фактично самі, весь шум зостається за бетонними стінами. Лея блукає поміж машин, поки я зосереджено оглядаю старий мустанг. Чорний, красивий, шкода рік випуску не знаю. Машини ж теж гріх для мами, тому складно розбиратися. 

— Ця подобається? — хлопець у сорочці широко всміхається. — Бери її. 

— Можна? — з надією питаю.

— Тобі ж обіцяли, — відкриває дверцята та гупає по даху машини долонею. — Сідай. Тільки попереджу, коли будеш на старті стояти вікно не опускай. Якщо переможеш — тисяча доларів твоя. Це відкриє шлях у нове життя та легкі гроші. 

— А якщо програю? — сідаю за кермо, поки Лея продовжує блукати.

Мені трішки страшно. Від того, що ми тут лише утрьох, що я вперше бачу цю людину, що взагалі братиму участь у ризикованих перегонах. Проте… я не можу більше жити так, як хоче мама. Я мрію про інше. А тисяча американських доларів це взагалі небувалі гроші. 

— Не отримаєш нічого. Це буде перший та останній заїзд.

Киваю. Зручно всівшись заводжу мустанг. Рик мотора настільки могутній, що подруга на другому кінці підплигує і вже мчить до нас.

— Ну? 

— Круто! — широко усміхаюся.

— Тоді вперед, красуне. На лінію старту. 

Лея йде у натовп, я ж отримавши інструкції від хлопця їду з ангара. За його помахами руки орієнтуюся й під'їжджаю на старт. Тут вже стоїть дві машини. Одна з них — спортивна чорна красуня. Інша — вибух кольорів, ніби хтось просто розлив поруч фарби. Спалахують вогні, гра барабанів припиняється. Машини зриваються вперед. Я відстаю. Потрібно звикнути. Не так багато кермувала у власному житті. Щоправда, з першого ж разу у мене вийшло підкорити авто Марко. 

Асфальт, я, мустанг — одне ціле. Музика за межами машини бахкає так, що дихати складно. Вся увага зосереджена на дорозі. Потрібно у правильну мить пригальмувати, щоб повернути. Потім дати газу, аби не занесло й авто вирівняло.