Глава 1

Домінік

Якщо вміти правильно триматися на дорозі, то можна впоратися з будь-якою ситуацією. Мої пальці стискають чорне шкіряне кермо. Музика з вулиці гучна, чорну ауді підкидає. Низька, спортивна, одна з моїх трофеїв.  Я забрав її на минулих перегонах в одного покидька.

Скошую погляд на авто ліворуч, потім на те, що праворуч. Лише у мене опущений склопідіймач, в інших підняті, не видно хто там. Б'ють у барабани. Дівчина у спідниці та топі виходить вперед. Встає перед автомобілями готовими зірватися з місця. Біле волосся та червоні великі губи навіть темрява не приховує. Вона тричі змахує руками. Обабіч траси спалахують вогні висотою у два-три метри.  Тисну газ. Вириваюся вперед. Скидаю газ, пригальмовую, вивертаю кермо у правильний бік й влітаю безперешкодно у поворот. Зараз вся моя увага спрямована на дорогу. Асфальт і я стаємо одним цілим. 

Знаю, що моя чорнява дівчинка не підведе. Вона знає як в останню мить допомогти, наче живий організм, а не метал. До фіналу залишається всього нічого. Останнє коло минув. В дзеркалі помічаю автомобіль. Досить старий мустанг, навіть не знаю чий він. Попри всі закони фізики автомобіль виривається вперед, підрізає мене й першим на фініші зупиняється. 

Натовп, котрий збирається на подібні тусовки, замовкає. Тільки музика бахкає. Ведучий, — мій друг, який і ставки приймає, — регоче. 

— Вас обставило дівчисько! — волає у мікрофон.

Психую. Деякий час сиджу за кермом. У мене шок. Ніхто не перемагав мене вже кілька років підряд. Ніхто. Навіть маючи тачку кращу за мою. Справа ж не лише у машині, хоча вона дуже важлива. Річ у вправності, вміннях, інтуїції… Мене підвело усе. 

Відкривши дверцята виходжу у незвично тихий натовп. Оглядаю усіх, ігноруючи спрямовані погляди на мене. Тиша закладає вуха. Попри музику від якої навіть органи трусяться, всі інші перетворилися на нерухомі статуї. Краєм ока помічаю Ріо, який їхав, виявляється, в іншій машині. Політика наших перегонів така, що ти до останнього можеш не знати хто за кермом, якщо водій не хоче цього. Ріо ховався, але він програв. Хто ж у старому спорткарі? 

— Виходь! — кричить в мікрофон Сава. 

Його підхоплюють інші глядачі. Скандують “виходь” раз за разом. Я спираюся на свою чорняву помічницю й спостерігаю. Дверцята старого авто повільно відкриваються. З подивом відмічаю, що Сава не дарма кричав про дівчисько, бо це справді клята дівчина. Ще і явно жодного разу не цілована. Вона соромиться. Очі опущені, обличчя ховає за волоссям каштанового кольору. Воно розвівається ідеальними кучерями. Маленька, мініатюрна навіть, одягнена так, що ні краплі шкіри крім обличчя та рук, не видно. Бліда, зате усміхнена. І я бачу її вперше. 

— Наша переможниця! — оголошує Сава. — Нік, — друг на мене з трибуни дивиться. — Цього разу ти навіть не старався. 

Закочую роздратовано очі. Мій перший програш, і кому? Клятій дівчині! Невідомо звідки вона взялася, хто така і як взагалі потрапила сюди! Судячи з одягу та машини — гроші у її сім'ї не водяться. 

Сава вже поруч зі мною. Простягає руку, аби взяти гроші, які я сам поставив на власний виграш. Фиркаю, хапаю його за комір куртки й притягую до себе:

— Хто вона? 

— А я не знаю. Прийшла з буклетом, мовляв, запросили взяти участь. Можна ж сьогодні без попередньої заявки, твоя ідея, Нікі, нагадую! Раз на місяць, той хто має буклетик перегонів може брати участь не заявля…

— Я знаю! — ричу на нього. — Мені не потрібно правила розповідати. Я питаю — вона хто? 

Сава стенає плечима. Відпускаю його. Лаюся. Вкладаю гроші у розкриту руку. Друг тікає до Ріо, бере у того гроші теж й підходить до дівчиська. Підіймає її руку до гори, вітає з виграшем, й вручає кошти.

— Не дивись на неї так, — Ріо з'являється поруч.

Скошую погляд на нього. Натовп кричить, вітає нову переможницю. Сьогодні це дівчисько — зірка! Я не заздрю. Я ненавиджу дещо інше — програш.

— Як? 

— Ніби вона вже труп. 

Хмикаю. Знімаю зі світлого волосся червону бандану й ховаю у кишеню шкіряної куртки. 

— Ще кілька хвилин поживе. 

Ріо плескає по плечах. 

— Програвати не так страшно. 

Скошую холодний погляд на хлопця.

— Коли ти програєш щоразу, Ріо! — відрізаю.

Відриваюся від авто й прямую до дівчини. Судячи з усього, зараз її оточить натовп, варто буде Саві відійти. Випереджаю усіх, хапаю її за лікоть й тягну за собою попри погляди усіх. Заводжу за виступ з бетонних блоків, поки фоном у спину лунає шепіт: "Жар-птиця програв". До біса! Впираю дівчисько у холодний бетон не піклуючись чи боляче їй й перекриваю вихід руками. Не втече. У пастці.

— Хто ти? 

В очі їй дивлюся. Дівчисько мовчить. Тільки дихає швидко та важко. Напружена уся, зеленими очима в моїх копирсається. 

— Роксана. 

Уїдливо всміхаюся. Притуляю своє обличчя до неї. Наше дихання тепер одне на двох. Їй незручно, втекти хоче, та не може, я не даю. Совається. Пташечка спіймалася у пастку. 

— Я не питав ім'я. Я питав інше. 

Струшує головою. Кучері розсипаються по плечах водоспадом. Красиві, пахучі, м'які на вигляд. 

— Не розумію твого питання. Мені дали буклет у коледжі. І все… Я прийшла. — голос такий ніжний, що дратує. 

— Тачку де взяла? 

— У тата в гаражі, — шепоче. — Він не користується нею. 

Не вірю. Бреше. Бʼю долонею поруч з її обличчям. Здригається, але очей не заплющує, не стискається, навпаки, нахабнішою стає. Вирівнюється й в очі, наче Медуза Горгона, дивиться. 

— Я правду кажу, — чітко вимовляє.

Хапаю цю Роксану за шию. Пальцями ковзаю по гладкій шкірі, притуляюся ще ближче й шепочу в губи:

— Нехай твій виграш буде везінням, бо якщо тебе підіпхав хтось, аби мені життя попсувати, то спершу заплатиш ти. 

— Я не… — здавлено шепоче.