ЕПІЛОГ

Через двадцять п'ять років у Руан приїхала стара жінка.

Вона була селянка, з-під Лотарингії, і дорога — та сама довга дорога на північ, якою колись везли її дочку в клітці, — далася їй тяжко, бо вона була вже немолода, і зір її слабшав, і серце боліло. Її звали Ізабелла, а прозивали Роме, бо колись, замолоду, вона ходила на прощу аж до Рима. Вона була мати Жанни.

Вона пережила дочку на чверть століття. Пережила й чоловіка, Жака д'Арка, який, кажуть, не оговтався після смерті доньки й помер незабаром, зломлений. Пережила війну, яка все тяглася й тяглася, і повільно, місто за містом, оберталася на користь того самого короля, якого коронувала її дочка й якого потім та сама дочка так і не діждалася в біді. Париж повернувся до Карла. Нормандія поверталася. Руан — той самий Руан, де спалили Жанну, — знову став французьким. І англійців помалу випихали з Франції, і те, за що загинула Жанна, збувалося, хоч і без неї, і надто пізно для неї.

І от, коли Руан став французьким, коли король нарешті сидів міцно, — постало питання, якого не можна було більше обходити. Бо цей король, Карл Сьомий, був коронований у Реймсі дівчиною, яку церковний суд оголосив єретичкою й відьмою. А це означало, що його корона — від відьми, його помазання — від єретички, і сама його законність під сумнівом, бо його на трон привела засуджена Церквою чаклунка. Поки Жаннин вирок стояв, над Карловою короною висіла тінь.

Тож тепер, з політичної потреби не менше, ніж із запізнілого сумління, вирок Жанни треба було переглянути. Треба було довести, що суд у Руані був неправедний, що Жанна не була єретичкою, — і тим очистити і її, і корону, яку вона дала.

* * *

Почалося те, що назвали процесом реабілітації — новий суд, який мав переглянути старий.

Цього разу за справу взялися інакше. Викликали свідків — багатьох, звідусіль: із Домремі, де знали її дитиною; з Вокулера, Орлеана, з-поміж капітанів, які з нею воювали; з-поміж суддів і нотарів того руанського суду, які ще були живі. Нотар Гійом Маншон, той, що писав чесно, — свідчив. Брати Ізамбар де ла П'єр і Мартен Ладвеню, ті домініканці, що були з нею в останній день, — свідчили. Жан де Мец і Бертран де Пуланжі, які вели її з Вокулера, — свідчили. Дюнуа, Орлеанський Бастард, який воював із нею під Орлеаном, — свідчив. Товариші, слуги, земляки, священники — усі, хто знав її живою.

І з цих свідчень, зібраних докупи, устала правда — та сама, яку Кошон намагався спалити разом із тілом, а вона не спалилася, бо лишилася в пам'яті живих людей і в чесних протоколах Маншона.

Свідчили про її дитинство — що була добра, побожна, роботяща дівчина, без жодної хиби, і ніякого чаклунства, ніяких фей, ніякої єресі. Свідчили про дорогу з Вокулера — як двоє воїнів провели її крізь ворожу землю й не торкнулися, і самі того дивувалися. Свідчили про Орлеан — про її мужність, про рану, про те, як вона вела військо. Свідчили про суд — і тут відкрилося найстрашніше: як суд був неправедний від початку, як тиснули, як підіслали фальшивого сповідника, як тримали в світській тюрмі під чоловічою сторожею всупереч праву, як складали статті з перекручених слів, як залякували тих, хто хотів заступитися, як саме зречення й рецидив були вирвані обманом і страхом.

Один за одним свідки складали ту картину, яку ми вже бачили: що судили не єретичку, а невинну; що судили не за віру, а за політику; що вбили її англійці руками купленого церковного суду, а Кошон вів цей суд за майбутню нагороду.

* * *

А посеред цього процесу — процесу вчених, юристів, свідків, документів — стала одна проста жінка, і її слово було важче за всі вчені докази.

Ізабеллу Роме допустили свідчити — чи то на початку процесу, чи то на одному з його головних засідань, у Парижі, у соборі. Стара селянка, мати, стала перед зібранням прелатів, докторів, юристів — тих самих учених мужів у чорному, які колись судили її дочку, тільки тепер вони мали її виправдовувати, — і заговорила.

Вона говорила не по-вченому. Вона не знала ні латини, ні богослов'я, ні тонкощів права. Вона говорила як мати. Вона розказала, чию дочку в неї народила й виростила: добру, побожну, чисту дівчину, виховану в страху Божому й у вірі Церкви. Вона розказала, як цю дівчину — її дитину — забрали, судили чужим неправедним судом, обманули, зламали й спалили живцем, а попіл висипали в річку, щоб і поховати не було де. І вона зажадала — мати зажадала від Церкви — щоб добре ім'я її дочки повернули, щоб неправедний вирок скасували, щоб перед усім світом сказали: її дитина не була єретичкою, а була доброю християнкою, і спалили її беззаконно.

Стара жінка, кажуть, не витримала й заплакала посеред свідчення, і зібрання плакало з нею, бо перед ними стояло не право, не політика, не богослов'я, а горе матері, яка чверть століття носила в собі спалену дочку й тепер прийшла вимагати за неї правди. І це материнське горе, ця проста вимога — поверніть ім'я моїй дитині — важили більше за всі томи документів, бо вони нагадували всім, кого насправді судили й спалили: не символ, не єретичку, не політичну фігуру, а чиюсь дочку, живу дівчину, яку любила мати.

* * *

Процес тривав довго — збирали свідчення, звіряли, вивчали старі протоколи, ті самі, що писав Маншон. І що більше збирали, то ясніше ставало те, що й так було ясно кожному чесному: суд у Руані був злочин.

І нарешті винесли вирок — новий, протилежний старому. Оголосили, що процес тисяча чотириста тридцять першого року був проведений із порушенням права, зі зловживаннями, обманом і несправедливістю; що дванадцять статей були зліплені нечесно, з перекручених слів; що Жанна не винна в тому, за що її засудили; що вирок скасовується, знищується, оголошується недійсним. Старі протоколи звинувачення, кажуть, прилюдно роздерли. Ім'я Жанни очистили. Її оголосили доброю християнкою, несправедливо засудженою й страченою.