Розділ 41. Старий Ринок

Полум'я йшло знизу вгору, повільно, і це було найстрашніше — що повільно.

Кат зробив свою роботу так, як йому наказали, а наказали, щоб бачили все, до кінця. Стовп стояв високо, вище за помости, і кат не міг дотягтися до неї крізь дим, щоб зробити те, що робили всі кати християнського світу, щоб спати вночі: удушити раніше, ніж вогонь дійде до тіла. Він не міг. Стовп був поставлений так навмисне. І тому вогонь ішов знизу, від хмизу, через в'язки, угору, до її ніг, до тіла, повільно, як і задумали.

Вона кликала святих. Поки міг голос — вона кликала святу Катерину, святу Маргариту, святого Михаїла. Вона кликала їх, як кликала все життя, — і, певно, вони були з нею, як обіцяли, у самому вогні, бо вона не кричала прокльонів, не богохулила, не благала пощади в людей. Вона кликала небо.

А коли вогонь підійшов ближче, коли дим став густіший, — вона стала кликати одне ім'я. Одне-єдине. Голосно, кажуть, так, що чув увесь майдан, знову й знову, поки міг голос:

— Ісусе. Ісусе. Ісусе.

Це ім'я вона кричала у вогні — не зі страху вже, а як кличуть того, до кого йдуть. І це ім'я, вигукуване з полум'я знову й знову, було останнім, що чув від неї натовп. Не зречення. Не прокляття. Не крик болю навіть — а ім'я Боже, повторюване до кінця.

Народ плакав. Тепер плакали вже майже всі — і прості люди, і дехто з поважних, і дехто з англійців. Бо те, що вони бачили, було не схоже на страту єретички. Єретичка мала б проклинати, богохулити, показувати своє диявольство. А ця — кликала Ісуса, горячи живцем, і плакала, і прощала, і йшла на смерть, як ідуть святі. І серце народу, який прийшов дивитися на кару відьми, перевернулося: вони зрозуміли — багато хто зрозумів тієї миті, — що палять не відьму.

* * *

Той англійський солдат, який поклявся підкинути в'язку хмизу у вогонь для діви, — з ненависті, з тих, хто винуватив її в загибелі товаришів під Орлеаном, — підійшов з в'язкою, щоб кинути. І почув, як вона кличе Ісуса. І щось у ньому надломилося. Він, кажуть, застиг із в'язкою в руках, а тоді відсахнувся, зблід, мало не зомлів, і його відтягли, і потім, у шинку, коли його відпоювали, він казав, приголомшений, що бачив, як з вогню, з тіла діви, коли вона сконала, вилетів білий голуб — угору, до неба.

Голуб. Той самий, що застиг у Пролозі, злетівши був із даху різницького ряду. Може, він і справді був — сполоханий голуб над площею; може, солдатові привиділося з жаху й вина; може, це наросло згодом, як наростає все навколо таких смертей. Ми не будемо ні стверджувати, ні заперечувати. Ми тільки скажемо, що солдат це бачив — чи думав, що бачив, — і що для нього це було правдою до кінця його днів: що з вогню, у якому він допомагав палити діву, вилетіла до неба біла птаха.

Секретар англійського короля, Жан Трессар, поважний чоловік, який прийшов на страту як на страту ворога, — повертався з площі, плачучи, і казав уголос, не криючись, хоч це було небезпечно: «Ми пропали. Ми спалили святу». Він казав це — секретар англійського короля, — і не він один. Бо серед тих, хто вбивав її, знайшлися такі, хто в мить її смерті зрозумів, кого вбиває, — і жах цього розуміння лишився з ними надовго.

Кат Жофруа Терраж — той, що боявся ще звечора, — зробив свою роботу до кінця, бо мусив. Але ввечері того дня він пішов, як і збирався, до монастиря, до брата Ізамбара й брата Мартена, і впав перед ними, і сповідався в розпачі: що він боїться, що ніколи не дістане Божого прощення, бо спалив святу, бо він, кат, палив багатьох, але цю — цю він знав, що палить святу, і не зміг навіть удушити її раніше, милосердно, бо стовп був зависокий, і мусив дивитися, як вона горить уся. Він каявся й не знаходив розради, бо для нього це було непрощенне: він спалив святу й дивився, як вона мучиться, і нічим не міг зарадити.

* * *

Вона сконала в диму — від диму, певно, раніше, ніж від самого вогню, бо дим убиває швидше за полум'я, і в цьому було єдине милосердя того ранку. Голова її схилилася. Ім'я Ісуса урвалося. Тіло обвисло на мотузках.

Дівчини з Домремі не стало.

Їй було дев'ятнадцять років. Чи близько того — точно ніхто не знав, і вона сама не знала року, у якому народилася, бо в її селі не рахували років так, як рахують у містах. Дев'ятнадцять. Три роки тому вона пряла при матері в прикордонному селі, тиха дівчина в червоній спідниці, про яку ніхто в королівстві не чув. За ці три роки вона підняла з тіні сумніву короля, зняла облогу Орлеана, привела армію до перемоги під Пате, коронувала Карла в Реймсі, — і згоріла на площі чужого міста, продана, покинута тим, кого коронувала, засуджена судом, купленим за англійське золото.

Полум'я доробило те, задля чого його палили. Тіло горіло довго — його палили ретельно, до кінця, бо наказ був, щоб не лишилося нічого.

* * *

А коли вона сконала й перше полум'я опало, кат зробив те, що йому наказали, і від чого потім не міг спати: він розгріб жар, розсунув обгоріле, щоб натовп побачив тіло — обвуглене, мертве, але впізнаване, — щоб усі побачили, що це вона, що діва мертва, що її не підмінили, не вивели чорним ходом, не сховали. Народ мав побачити тіло, щоб не було потім чуток, ніби вона врятувалася.

Це теж було в наказі — те, про що йшлося ще в Пролозі, коли наглядач казав катові поставити стовп високо: щоб бачили все, до кінця, щоб упізнали, щоб не сказали потім, що її сховали. Отож катові довелося показати натовпові обгоріле тіло діви — а тоді знову скласти вогонь і палити далі, тепер уже саме тіло, до попелу, щоб не лишилося нічого.