Розділ 40. Останній ранок

Тридцятого травня, удосвіта, у камеру до Жанни зайшли — і сказали те, чого вона вже чекала, але що однаково впало на неї, як падає на кожного звістка про власну смерть, хоч би скільки її чекали: сьогодні. Сьогодні вранці. Вогонь.

Вона вислухала мовчки. А тоді — переказують — заплакала. Не тим спокоєм, який вона показувала асесорові вночі, а простими людськими слізьми жаху й туги, бо одне діло говорити про вогонь звечора, а інше — почути вранці, що він через кілька годин. Вона плакала, і рвала на собі волосся, і кричала — так, кричала, — і в цьому крику не було нічого святого, а було тільки тіло дев'ятнадцятирічної дівчини, яке через кілька годин мали спалити живцем, і яке не хотіло, боялося, кричало. «Гай-гай, — казала вона, за переказом, — так жорстоко зі мною поводяться, що моє тіло, чисте й нетлінне, сьогодні зроблять попелом! Ох, краще б мені сім разів голову відрубали, ніж отак горіти!»

Це важливо — і про це не треба мовчати, роблячи з неї ікону. Вона боялася. До останку боялася вогню, тілесно, тваринно, як боявся б кожен. Її мужність була не в тому, що вона не боялася, — а в тому, що, боячись так, вона все одно не зреклася вдруге. Ось де велич: не у відсутності страху, а в тому, що страх був страшний, а вона його перемогла.

* * *

І тут вона попросила про те, у чому їй відмовляли весь полон: про сповідь і причастя.

І сталося дивне — те, чого важко пояснити в логіці Кошона: їй дозволили. Тепер, коли вона була вже засуджена на смерть, коли вирок був остаточний, — до неї прислали священника, брата Мартена Ладвеню, домініканця, і той висповідав її й причастив. Її, яку весь суд позбавляли таїнств, називаючи єретичкою, — тепер, перед самим вогнем, допустили до сповіді й тіла Христового.

Це була кричуща суперечність, і дехто з присутніх це помітив: як можна причащати ту, кого палять як єретичку, відлучену? Якщо вона єретичка, відлучена від Церкви, — їй не можна причастя; а якщо їй можна причастя — то вона не відлучена, то вона в лоні Церкви, і як же її палити? Одне виключало інше. Але на цю суперечність заплющили очі — може, з рештки милосердя, може, щоб уникнути надто явного скандалу. Їй дали сповідь і причастя. І для неї це було найбільше, найважливіше — важливіше за все, бо вона весь полон прагнула цього, і тепер, перед смертю, дістала: примирення з Церквою через таїнство, тіло Христове, розраду, якої їй так довго не давали.

Причастившись, вона стала спокійніша. Не те щоб страх минув — тіло однаково боялося, — але душа заспокоїлася, бо вона пішла до Бога сповідана, причащена, примирена. І перший розпач, перший крик, минув; лишилися сльози, тихі вже, і молитва.

* * *

А тоді до камери прийшов Кошон — сам, подивитися на діло рук своїх, — і між ними був останній обмін словами, і Жанна сказала йому те, що він, певно, чув потім усе життя.

Вона подивилася на нього — на єпископа, який зібрав цей суд, вів його, засудив її, — і сказала, спокійно вже, без гніву, з тою страшною ясністю приреченого:

— Єпископе, — сказала вона, — я вмираю через вас. Це ви — причина моєї смерті.

Кошон щось відповів — почав виправдовуватися, за переказом, казати, що вона вмирає через свою впертість, через те, що не скорилася, через свій рецидив, — але слова ці впали в порожнечу. Бо вона не звинувачувала його зі злістю, не проклинала — вона просто називала правду: я вмираю через вас. І ця тиха констатація була страшніша за будь-яке прокляття, бо в ній не було ненависті, тільки факт, який Кошон мусив тепер нести до власної смерті: діва сказала йому в очі, що це він її вбив.

І ще вона, кажуть, сказала — уже про суд, про його неправедність, — і в цьому теж була вона вся: що вона апелює до Бога, найвищого судді, від несправедливості цього суду. Не до папи вже, не до собору — до Бога. Бо земного правосуддя для неї не лишилося; лишався тільки Божий суд, до якого вона й зверталася через голову Кошона.

* * *

Її одягли для вогню.

Зняли чоловіче вбрання — те, за яке судили, — і вдягли в довгу просту сорочку до п'ят, грубого полотна; на голову — високу паперову митру, ковпак єретика, з написаними на ньому провинами: єретичка, відступниця, ідолопоклонниця. Обстрижене волосся, руки, які скоро зв'яжуть. Так вона мала постати перед натовпом — не в лицарській криці, не в білому з золотом, а в сорочці смертниці, у паперовому ковпаку ганьби.

І повели.

Її вивели з камери, з Буврейського замку, — і посадили на віз, простий двоколісний віз, яким возять хмиз, — і повезли через місто до площі Старого Ринку. З нею на возі, чи поруч, ішов брат Мартен Ладвеню, той, хто її висповідав, і ще один монах, брат Ізамбар де ла П'єр, — обидва домініканці, обидва добрі до неї, обидва йшли, щоб не лишити її саму в останню дорогу. Ладвеню говорив із нею весь час — не проповідував, а просто був поруч, тримав, підтримував словом.

І тут ми повертаємося до того ранку, з якого почалася ця книга.

Бо все, що було в Пролозі — туман над Сеною, помости, високий стовп, з якого не дістане кат, вісім сотень англійських списів, тесля Жан, кат Жофруа Терраж, який в'язав хмиз і боявся, єпископ у фіолетовому за товстою шибкою, — усе це вже стояло, уже чекало, поки її везли через місто. Ми бачили той ранок з площі, збоку, очима тих, хто чекав. Тепер ми бачимо його зсередини, очима тієї, кого везли.

* * *

Дорога через місто була довга — навмисне довга, ганебна, — і обабіч стояв народ, тиснувся, дивився. Хтось плакав. Хтось хрестився. Хтось кричав недобре. А вона сиділа на возі, у сорочці й паперовому ковпаку, зі зв'язаними руками, — і губи її ворушилися безперервно, вона молилася, кликала святих, кликала Господа, і плакала, і не соромилася сліз.