Розділ 39. Рецидив

Кілька днів після зречення Жанна прожила в камері в жіночому вбранні — і ці кілька днів були, може, найдивніші з усього її полону, бо ніхто до пуття не знає, що в них діялося, а те, що діялося, вирішило все.

Зовні було так: зречена, засуджена на довічну тюрму, у жіночій сукні, з обстриженим волоссям, яке мало відростати, — вона мала животіти в камері до кінця днів, на «хлібі скорботи й воді скорботи». Кошон досяг свого — знеславлення. Англійці лишилися невдоволені — вони хотіли смерті, а не тюрми. І над камерою повисло щось важке, вичікувальне, бо всі розуміли, що зречена жива діва — це недороблена справа, і що англійці цього так не лишать.

А всередині Жанни діялося те, про що вже сказано: сором зради роз'їдав її. Вона зреклася голосів — і не могла з цим жити. Голоси дорікали. Совість дорікала. І вона вже йшла до того, щоб узяти зречення назад, — це визрівало в ній із першої години після цвинтаря.

Отож рецидив був неминучий — питання було тільки в тому, як саме він станеться. І тут — темрява, і дві версії, і жодної певності, і ми не виберемо між ними, а поставимо обидві так, як вони стоять.

* * *

Версія перша — та, яку вона сама, здається, стверджувала, і та, у якій головне: вона повернулася до чоловічого вбрання сама, свідомо, як знак того, що бере зречення назад.

Бо жіноче вбрання було печаттю зречення. Скинути його, вдягти знову чоловіче — означало зламати цю печать, сказати всім: я відрікаюся від свого відречення, я повертаюся до того, ким була. І Жанна, доведена совістю до краю, зробила це: вимагала назад чоловіче вбрання, вдягла його, — і цим публічно, наочно оголосила рецидив. Не словами спершу, а вбранням: діва знову в штанах — значить, діва взяла зречення назад.

За цією версією, це був її вибір — акт волі, акт повернення до правди. Вона обрала вогонь, обравши чоловіче вбрання, бо знала, що рецидив означає вогонь. Вона свідомо переступила межу, за якою вже не було пощади. І коли її потім спитали, чому вона знову в чоловічому, — вона, за цією версією, відповіла прямо: тому що зрікатися голосів було зло, і вона кається в цьому зреченні, а не в голосах; і краще їй умерти, ніж жити, зрадивши правду.

Це версія її вибору. Версія Жанни, яка сама, свідомо, обирає вогонь замість зради.

* * *

Версія друга — темніша, і в ній ідеться про те, що рецидив спровокували, підлаштували, змусили.

Бо жіноче вбрання серед грубої чоловічої сторожі, у камері, робило її беззахисною — саме тому вона й трималася чоловічого вбрання-броні. І от, за цією версією, сталося одне з двох.

Одне: у неї вночі забрали жіночий одяг і лишили тільки чоловіче — так, що вранці їй не було в що вдягтися, крім штанів. Чи то сторожа зробила це навмисне, за наказом, щоб спровокувати рецидив; чи то англійцям, невдоволеним тим, що діву не спалили, треба було, щоб вона знову впала, — і їй підклали пастку: забрали сукню, лишили штани, — щоб вона мусила вдягти чоловіче й тим дати привід для вогню.

Друге, страшніше: що сторожа наважилася на насильство. Що грубі англійські вояки, які стерегли її, спробували скривдити її честь — те, чого вона боялася весь полон і від чого боронилася чоловічим вбранням; і що вона, аби вберегтися, вдягла назад чоловіче вбрання як єдиний захист, бо в сукні була беззахисна перед ними. За цією версією, вона повернулася до штанів не з рішучості взяти зречення назад, а зі страху перед насильством сторожі, — а судді обернули цей вимушений захист на «рецидив».

Ці дві версії — провокація й насильство — не виключають одна одної й не виключають першої. Можливо, було все разом: і совість гнала її до рецидиву, і сторожа підклала пастку чи наважилася на наругу, — і в цьому сплетінні вибору й провокації вона знову опинилася в чоловічому вбранні, а це й був рецидив, і це й був вогонь.

Ми не виберемо. Історія тут мовчить, свідчення розходяться, і кожна версія має за собою щось. Скажемо тільки, що́ безсумнівне: за кілька днів після зречення Жанну знайшли знову в чоловічому вбранні, — і це стало «рецидивом», і за рецидив її мали спалити. А чому саме вона в ньому опинилася — з власного вибору, з провокації чи зі страху перед насильством, — лишається в тіні, як лишалося мостище Флаві, як лишалося все недоведене в цій історії.

* * *

Коли Кошонові донесли, що діва знову в чоловічому вбранні, він прийшов до неї — з суддями, — переконатися, оформити рецидив, і між ними був допит, який нотарі записали, і в якому проступила вже інша Жанна: не та зламана, зречена, що на цвинтарі, а та, що піднялася, і говорить твердо, і не криється більше.

— Жанно, — сказав Кошон, — ти знову в чоловічому вбранні. Ти зреклася його на цвинтарі, ти обіцяла більше його не носити. Чому ти знову його вдягла?

— Я вдягла його, бо мені так зручніше й безпечніше серед цієї сторожі, — сказала Жанна. — Мене стережуть чоловіки, і в жіночому вбранні я тут не в безпеці. Я казала вам це не раз.

— Ти обіцяла на цвинтарі скоритися Церкві й не повертатися до своїх оман. А тепер знову вбрання, знову… Чи не чула ти знову своїх голосів?

І тут Жанна відповіла те, що було остаточним рецидивом, — те, за що вже не було пощади, і що вона сказала свідомо, знаючи, до чого це веде:

— Чула, — сказала вона твердо. — Мої голоси знову говорили зі мною. Свята Катерина й свята Маргарита. І вони сказали мені, що я вчинила велике зло, зрікшись їх, — що я занапастила себе, щоб урятувати життя. Що зречення моє було зрада. І я тепер кажу вам правду: усе, що я казала на цвинтарі, зрікаючись, — я казала зі страху вогню, а не по правді. Голоси мої від Бога. Вони не омана. Я зреклася їх зі страху — і це був гріх, і я в ньому каюся. Я беру назад усе, що я тоді зреклася. Мої голоси від Бога, я від Бога, і я не зрікаюся їх більше, хоч би що ви зі мною зробили.