Розділ 38. Кладовище Сент-Уен

Двадцять четвертого травня її вивезли на кладовище абатства Сент-Уен, де вже стояли два помости й де вже чекав, трохи осторонь, третій — не поміст, а ешафот із хмизом, готовий вогонь, — щоб вона його бачила.

Це було задумано як публічне дійство — проповідь і оголошення вироку при народі, — і народу зібралося багато, бо звістка про те, що судитимуть діву, зібрала весь Руан. На одному помості сіли судді — Кошон, кардинал англійський, доктори, прелати; на другому, чи то на площадці, поставили саму Жанну, щоб її було видно всім. А осторонь, на видноті, стояв ешафот із стовпом і хмизом, і при ньому — кат, — усе готове, усе наочне, щоб вона дивилася на це весь час, поки читатимуть вирок.

Це й був задум Кошона: показати їй вогонь наяву. Не погрозу знарядь, як у вежі, а сам вогонь — стовп, хмиз, ешафот, кат при ньому, — щоб перед лицем близької, видимої смерті в полум'ї тіло її злякалося так, що вона зреклася. Він знав, що вогню вона боїться найдужче. І він поставив перед нею цей вогонь, щоб зламати.

Спершу була проповідь. Проповідник — учений богослов — говорив довго, громлячи Жанну: перелічуючи її гріхи, її єресі, її непокору, закликаючи її покаятися, зректися своїх оман, скоритися Церкві, поки не пізно. Він говорив про милосердя Церкви, яка й тепер, в останню мить, простягає їй руку: зрікайся, кайся — і будеш жити; впирайся — і згориш.

Проповідник, кажуть, у запалі кинув слова й проти короля Карла — назвав його єретиком і схизматиком за те, що тримається діви-єретички. І тут Жанна, яка слухала мовчки все, що казали про неї, — раптом озвалася, боронячи не себе, а короля:

— Говоріть про мене, — сказала вона твердо, — а короля не чіпайте. Він добрий християнин. За віру мого короля я ручуся. Не кажіть про нього зле — кажіть про мене, коли маєте що.

І це знову було в ній усе: навіть тут, на порозі вогню, покинута цим самим королем, вона боронила його честь, не давала його ганьбити, ручилася за нього. Він мовчав, коли її продавали й палили, — а вона й тепер, перед смертю, за нього заступалася.

* * *

Потім почали читати вирок.

Довгий, латинський, страшний: перелічували її провини, статті, присуд університету, — і вели до кінця, до слів, що коли вона не зречеться зараз, тут, негайно, — її передадуть світській владі, тобто на вогонь, ось на цей, що стоїть перед нею.

І поки читали, Жанна дивилася на ешафот. На стовп. На хмиз. На ката. На вогонь, готовий її поглинути. Дивилася — і тіло її, як вона й боялася, почало здавати.

Бо одне діло — говорити про вогонь у камері, тримаючись твердо. Інше — бачити його перед собою, готовий, за кілька кроків, знаючи, що ось зараз, за кілька хвилин, тебе поведуть туди, прив'яжуть до стовпа й підпалять, і ти горітимеш живою. Вогонь був наочний, близький, невідворотний. І тіло її — молоде тіло дев'ятнадцятирічної дівчини, яке хотіло жити, яке боялося болю, — тіло її злякалося так, як вона й боялася, що злякається.

І в цю мить — коли читали вже кінець вироку, коли до вогню лишалися хвилини, коли навколо тиснув натовп, а перед очима стояв ешафот, — Жанна зломилася.

* * *

Що саме сталося в ті хвилини — переказують по-різному, і до кінця не знає ніхто, бо це діялося в юрбі, у сум'ятті, під тиском. Але суть була така: перед лицем вогню, під тиском суддів і проповідників, які кричали їй зректися негайно, — Жанна погодилася. Погодилася зректися.

Її, чи хтось за неї, чи вона сама, — вимовила чи промимрила слова зречення: що вона кориться Церкві, що вона визнає свої голоси й видіння оманою, що вона зрікається чоловічого вбрання, що вона підкоряється в усьому. Їй подали папір — акт зречення, готовий, складений заздалегідь, — і вона його підписала. Не вміючи писати, вона поставила знак — хрестик, чи кружечок, чи щось таке, — на папері, якого, певно, до пуття й не прочитала й не зрозуміла, бо він був латинський чи вчений, а вона неписьменна.

Що саме вона підписала — теж загадка, і темна. Бо переказують, що акт зречення, який їй зачитали й на який вона нібито згодилася, був короткий — кілька рядків; а в протокол потім вписали інший, довший, повніший, у якому вона зрікалася куди більшого, ніж могла зрозуміти й прийняти. Тобто, можливо, її обманули й тут: дали підписати одне, а в діло пустили інше. Розібратися в цьому вона не могла — неписьменна, налякана, під тиском, перед вогнем. Вона поставила знак — а що саме за нею записали, того вона не відала.

Так чи так — вона зреклася. Публічно, при народі, під вогнем — Діва зреклася своїх голосів, визнала їх оманою, скорилася Церкві, зреклася вбрання.

Кошон торжествував.

Бо це було саме те, чого він домагався. Не незламна мучениця, а зламана, зречена діва, яка сама, при всьому народі, визнала, що її голоси — омана, що вона помилялась, що вона кориться. Це вбивало не тільки її — це вбивало все, що вона несла. Бо тепер усі бачили: діва зреклася. Значить, вона не свята. Значить, її голоси не від Бога — вона сама так сказала. Значить, і Орлеан, і корона — усе під сумнівом, бо та, хто це робила, сама відреклася. Кошон досяг того, заради чого затіяв суд: знеславлення діви її ж власними устами.

* * *

За зречення їй дарували життя — але не волю.

Бо той, хто зрікся єресі й покаявся, за правилами Церкви не підлягав смерті — його не палили, а прирікали на покуту: довічне ув'язнення, «на хлібі скорботи й воді скорботи», у тюрмі, до кінця днів. Смерть замінювали вічною тюрмою. Отож Жанні, після зречення, оголосили вирок: не вогонь, а довічне ув'язнення. Життя — але в тюрмі, назавжди, до смерті.