Розділ 37. Погроза тортур

Її повели у вежу — не на допит цього разу, а в те місце замку, де стояли знаряддя, і де чекав кат зі своїми помічниками, — щоб показати їй, що буде, коли вона не скориться добром.

Це робилося за правилами інквізиції: перш ніж застосувати тортури, підсудному їх показували — водили в катівню, показували знаряддя, пояснювали, що з ним зроблять, — щоб він, злякавшись, зізнався сам, без самих тортур. Показ був частиною процедури: спершу лякали, а вже потім, коли переляк не діяв, катували. Багато хто ламався вже на показі — сама вигляд диби, лещат, вогню розв'язував язики швидше за біль.

Отож Жанну привели у вежу. Там стояли знаряддя — диба, на якій розтягують тіло, вивертаючи суглоби; лещата; інше залізо катівні. Там був кат — дужий чоловік у шкіряному фартусі, з помічниками, готовий узятися до діла за наказом. Усе було наготові — не тільки показати, а й застосувати, коли звелять.

І Кошон, чи хтось із суддів від його імені, звернувся до неї — з тим «милосердним напученням», яке передувало погрозі:

— Жанно, — сказав він, — ти бачиш ці знаряддя. Ти знаєш, для чого вони. Досі ми поводилися з тобою лагідно, ми тебе тільки питали. Але ти вперта, ти не хочеш казати всієї правди, ти криєшся. Тож послухай нашого доброго напучення: скажи нам правду добром, скорися, зізнайся в своїх оманах — і тобі не доведеться зазнати того, що чекає впертих. А коли не скажеш добром — ми змушені будемо застосувати ось це. — Він показав на знаряддя. — Заради твого ж спасіння, щоб вирвати з тебе правду й врятувати твою душу. Отож вибирай: сказати добром — чи щоб із тебе витягли це силою.

Це була погроза, загорнута в турботу, — «заради твого спасіння», «щоб урятувати твою душу». Так робилося завжди: тортури подавали не як насильство, а як милосердя, як спосіб вирвати в грішника рятівне зізнання. Кошон дивився на дівчину, чекаючи, що вона злякається, як лякалися майже всі, — що при вигляді диби й ката вона зломиться, почне казати, що вони хочуть, аби тільки не піддали цьому.

Жанна подивилася на знаряддя. Подивилася на ката. І сказала.

* * *

— Мессіре, — сказала вона спокійно, і в голосі її не було ні тремтіння, ні благання, — я вам казала правду й казатиму правду. А коли ви розірвете мені всі члени й вирвете душу з тіла — я вам однаково не скажу нічого іншого, ніж те, що казала. А якби я вам і сказала щось під тортурами інше, — то потім однаково відреклася б і сказала б, що ви вирвали це в мене силою. Тож нічого ви тортурами не доб'єтеся, крім хіба того, що замучите мене. А правда від того не зміниться.

Тиша.

Це збило Кошона й суддів. Бо дівчина не злякалася — а мала злякатися. Вона стояла перед дибою й катом і казала спокійно: катуйте, як хочете, — а я не скажу нічого іншого; а коли й скажу під болем, то потім зречуся, бо то буде вирване силою, а не правда. Тобто вона наперед знецінювала самі тортури: усе, що вирвуть з неї болем, вона потім оголосить недійсним. А коли так — навіщо катувати? Тортури мали сенс, тільки коли вирвуть визнання, яке зостанеться; а вона казала: не зостанеться, я від нього зречуся як від вирваного силою. І цим вибивала ґрунт з-під самих тортур.

І ще вона додала — і в цьому була вся її природа:

— А коли б я й злякалася болю й сказала вам щось, — сказала вона, — то це був би не мій голос, а голос болю. І Бог би знав, що це не я казала, а тіло моє під мукою. І я потім покаялася б у цьому як у брехні, вирваній силою. Тож ви мукою душу мою не візьмете, мессіре, — тільки тіло замучите. А тіло — то ваша воля, робіть із ним, що хочете. Душі ж моєї ви не дістанете ні дибою, ні вогнем.

Кошон дивився на неї — на цю дівчину, яка стояла перед знаряддями тортур і відділяла тіло від душі, віддаючи їм тіло й ховаючи душу, — і розумів, що показ не подіяв. Вона не зломилася на страху. А тортурувати її по-справжньому — тепер уже не мало сенсу, бо вона наперед сказала, що зречеться від усього вирваного, і тоді визнання, здобуте болем, було б нічого не варте, ще й дало б їй привід сказати потім, що суд катує невинну, — а це псувало б усю форму «законного» суду.

* * *

Кошон відвів суддів набік — радитися: чи застосовувати тортури, чи ні.

І тут між суддями пішла суперечка, яку нотарі почули й записали, і вона показова, бо в ній проступив увесь той спектр — від щирих ревнителів до тверезих розрахунковців.

Одні були за тортури. Треба, казали вони, застосувати — бо вона вперта, бо криється, бо доброго напучення не слухає; тортури для того й існують, щоб зламати впертість; хай зазнає, може, тоді й скориться. Ці були або щирі, які вірили, що біль урятує її душу, вирвавши покаяння, або жорстокі, яким байдуже.

Але більшість — і серед них тверезіші — були проти. І аргументи їхні були не милосердні, а розважливі, від чого ще виразніше проступала природа цього суду. Вони казали приблизно так: тортури не мають сенсу. Дівчина наперед сказала, що зречеться від усього, вирваного силою, — а отже, визнання під тортурами буде нічого не варте. Мало того, воно зашкодить: якщо ми її катуватимемо, а вона потім оголосить своє визнання вирваним силою, — то весь наш процес виглядатиме як насильство над невинною, а ми ж хочемо, щоб він виглядав законним, справедливим, милосердним. Тортури зіпсують форму. Ми хочемо засудити її як єретичку за справедливим судом, а не замучити її на дибі, як ката. Тож — не тортурувати. Обійтися без цього. Ми й так маємо досить для вироку — дванадцять статей, присуд університету. Навіщо тортури, коли справу вже вирішено? Тортури тільки дадуть привід сказати, що суд був несправедливий.