Розділ 36. Сімдесят, потім дванадцять

Сімдесят статей звинувачення зачитували Жанні в камері, і читання це тривало довго, бо статей було багато, а вона до кожної мала що сказати, і майже до кожної казала: я так не говорила.

Ці сімдесят статей були зліплені з її ж таки відповідей на допитах — але зліплені так, що вона себе в них не впізнавала. Її слова переінакшили, підправили, витлумачили на гірше, розтягли, роздули; те, що вона сказала просто, обернули на страшне; те, що вона мала на увазі одне, представили як інше. З живої дівчини, яка чесно відповідала на питання, зробили на папері якесь чудовисько єресі — гордовиту, непокірну, спілкувальницю з демонами, зневажницю Церкви, порушницю всіх законів Божих і людських.

Читали їй ці статті — одну за одною, — а вона відповідала. І в її відповідях, які нотарі записували, знову проступала вся вона: бо вона не відступалася від правди, але й не давала приписати собі того, чого не казала.

— Стаття така-то, — читали їй. — Що ти, Жанно, твердиш, ніби певна свого спасіння так, наче вже перебуваєш у Царстві небесному.

— Я так не казала, — відповідала вона. — Я казала, що покладаюся на Бога й вірю, що коли житиму добре, то спасуся. А що вже певна, наче я в раю, — я такого не казала. Ви перекрутили.

— Стаття така-то. Що ти зневажаєш Церкву й не хочеш їй коритися.

— Неправда, — казала вона. — Я хочу коритися Церкві, святій Церкві, у все вірю, що вона велить. Я казала тільки, що в тому, що зробив зі мною Бог, я віддаюся Богові. Але Церкві я не перечу й коритися хочу. Ви й це перекрутили.

І так — майже до кожної статті. Вона протестувала не проти суду навіть, а проти брехні, проти того, що їй приписують чуже. Я так не казала. Ви перекрутили. Це не мої слова. Але протести її не важили — статті складали не для правди, а для вироку, і те, що вона казала «я так не говорила», нотарі, щоправда, записували чесно, а от у діло воно не йшло: обвинувачення трималося того, що зліпили, а не того, що вона насправді казала.

* * *

Але сімдесят статей були надто громіздкі, надто розтягнуті, і в них надто видно було натяжки й повтори. Тож для остаточного вироку їх звели — сконденсували — до дванадцяти.

Дванадцять статей. Дванадцять пунктів, у яких зосередили всю нібито єресь Жанни, — коротко, гостро, так, щоб можна було послати їх на розгляд ученим і дістати присуд. І ці дванадцять статей стали основою всього: за ними судитимуть, за ними питатимуть учених, за ними винесуть вирок.

І що ж було в цих дванадцятьох статтях? Уся її пряма правда, обернута на злочин.

Що вона твердить, ніби до неї являються святі й архангел, — і не хоче підкорити ці одкровення суду Церкви.

Що вона носить чоловіче вбрання всупереч забороні Письма й Церкви, і твердить, ніби це їй веліли голоси, — а отже, приписує Богові те, що заборонено.

Що вона каже, ніби певна спасіння.

Що вона ставить свої одкровення й свій суд вище за суд Церкви воюючої.

Що вона відмовилася відкрити знак, даний королю.

Що вона стрибнула з вежі Боревуара — а це або спроба самогубства, або зневіра в Божій помочі.

І так далі — дванадцять пунктів, у кожному з яких її чесна віра, її вірність голосам, її мужність — усе було обернуте на єресь, гординю, непокору.

Найхитріше в цих статтях було те, як склали їх богословську суть. Вони підвели все під одне головне: що Жанна ставить приватне одкровення вище за авторитет Церкви; що вона відмовляється підкорити свої видіння суду церковної влади; а це — найтяжча єресь, бо це підриває саму основу Церкви, яка одна має право судити, що від Бога, а що ні. І оскільки вона не хотіла коритися Церкві в цьому — вона єретичка вперта, а вперта єретичка підлягає передачі світській владі, тобто вогню.

Ось до чого звели дванадцять статей: до того, що вона ставить свої голоси над Церквою й не кориться. І в цьому була та сама підміна, яку розгледів Маншон: «Церквою» тут виступав Кошон і його куплений трибунал, а її вірність Богові проти них назвали непокорою Церкві.

* * *

І тут постає важлива, майже нестерпна річ: чи були судді щиро переконані, чи всі до одного свідомо чинили злочин?

Бо легко було б зобразити їх усіх карикатурними лиходіями — продажними катами в рясах, які свідомо палять невинну. Але правда була складніша, і від того страшніша. Бо частина суддів — не всі, але частина — була щиро переконана, що судить єретичку.

Для вченого богослова тих часів те, що робила Жанна, справді відгонило єрессю. Дівчина, яка твердить, що спілкується зі святими навпростець; яка каже «Богові передусім», ставлячи свої одкровення вище за церковний суд; яка носить чоловіче вбрання, твердячи, що так велить Бог, усупереч Письму, — для людини, вихованої на тому, що всяке одкровення має підлягати перевірці Церкви, це й справді могло здаватися небезпечним, зухвалим, єретичним. Не всі, хто засуджував її, були куплені. Дехто щиро вірив, що робить праве діло, обороняючи Церкву від тієї, хто ставить себе вище за неї.

І в цьому — уся глибина трагедії, і саме тут ми маємо бути найточніші, не роблячи з суддів карикатур. Бо коли б це були просто лиходії, усе було б просто: зло проти добра, і кінець. А тут було страшніше: щирі люди, віддані своїй вірі, своєму розумінню порядку, — судили дівчину, яка теж була щиро віддана своїй вірі, — і в цьому зіткненні двох щиростей одна мала спалити другу, бо не могли обидві мати рацію в очах свого часу.