Розділ 35. За зачиненими дверима

Публічні засідання Кошон припинив — і не тому, що скінчив, а тому, що вони йому не вдавалися: на людях дівчина трималася надто добре, її відповіді надто вражали, і навіть серед асесорів пішов поголос, що вона відповідає, як добрий книжник, і що піймати її не виходить. Тож Кошон переніс допити з великої зали в камеру — за зачинені двері, де свідків менше, де тиск можна посилити, де ніхто зайвий не побачить, як заганяють дівчину.

І це саме собою було ще одним беззаконням, бо суд про єресь мав бути прилюдний, а не потаємний; але Кошонові вже було байдуже до форми там, де форма заважала. Він повів допити в камері — при кількох довірених асесорах, при нотарях, — і там, у тісноті, у неволі, при прикутій, знесиленій дівчині, тиск був уже інший.

Бо в камері Жанна була не та, що в залі. У залі вона стояла перед трибуналом хоч і сама, але на людях, при світлі, зібрана, і публічність її якось підтримувала — вона трималася, бо на неї дивилися. А в камері, прикута, виснажена місяцями неволі, хвора (вона й хворіла в той час — злягла від поганої їжі чи від виснаження, і її лікували, щоб не померла до вогню, бо мертва вона була нікому не потрібна, потрібна була спалена), — у камері вона була слабша, і це судді знали, і на це розраховували.

Допити в камері тяглися день за днем. Ті самі питання, з новими підходами, з новими пастками, повторювані знову й знову, щоб зловити на суперечності, щоб виснажити, щоб зламати повторенням. Виснаження — теж зброя: коли те саме питання ставлять удесяте, з різних боків, знесилена людина рано чи пізно скаже щось не так, суперечне, і на цьому її піймають. Це була облога — облога її духу, повільна, методична, розрахована на те, що камінь врешті піддасться воді.

* * *

І серед цих допитів за зачиненими дверима діяла ще одна зброя — найпідліша з усіх: підісланий сповідник.

Звали його Ніколя Луазельор. Він був священник, чоловік Кошона, — і йому доручили брудну справу: втертися до Жанни в довіру під виглядом свого.

Він приходив до неї в камеру — таємно, ніби потай від суддів, — і видавав себе за друга: за земляка, мовляв, теж із тих країв, з-під Лотарингії, теж дофінового боку, теж полоненого чи прихованого прибічника Карла, який співчуває їй і хоче помогти. Він приходив ніби як священник, який може вислухати сповідь, дати розраду, — а вона, позбавлена справжнього сповідника, спрагла духовної розради, якій відмовляли в таїнствах, — тяглася до нього, як тягнеться в'язень до першого, хто здається своїм.

І вона йому довірялася. Вона сповідалася йому — думаючи, що це справжня сповідь, таємниця, священна; вона говорила з ним відверто — про свої голоси, про свої страхи, про те, чого не сказала б на суді; вона слухала його поради — бо він удавав, що хоче їй добра, радив, як триматися, як відповідати.

А він доносив.

Усе, що вона казала йому на сповіді, у довірі, як своєму, — він переказував Кошонові й суддям. Мало того — за деякими свідченнями, судді підслуховували ці «сповіді»: у стіні камери чи в сусідньому приміщенні була щілина, отвір, крізь який нотар чи хтось із людей Кошона таємно записував те, що вона казала підісланому сповідникові, думаючи, що говорить сам на сам, під печаттю сповіді.

Це було блюзнірство подвійне: осквернення таїнства сповіді і підле ошуканство беззахисної в'язня, яка шукала розради, а знаходила зрадника. Луазельор грав роль друга, а потім судді використовували проти неї те, що вона довірила «другові». Вони вивідували її поради, її сумніви, її слабкі місця — а тоді на допитах били саме туди, куди вона необережно відкрилася уявному сповідникові.

* * *

Але навіть тут, у цій підлоті, було щось, чого Кошон не врахував: що не всі його люди витримували те, у чому брали участь.

Бо нотарі — ті самі Маншон і Буагійом — знали про Луазельора, знали про щілину в стіні, знали про фальшиву сповідь. І це їх мучило. Одне діло — записувати чесний, хоч і нечесно задуманий суд; інше — брати участь в оскверненні сповіді. Маншон, кажуть, коли йому веліли записувати підслухане крізь стіну, — відмовився. Він сказав, що не писатиме того, що почуто крізь щілину під час сповіді; що це проти сумління, проти таїнства, і що він не хоче в цьому брати участі. І сам факт, що головний нотар опирався, показує: навіть у машині Кошона були люди, у яких лишалася совість, і які, коли підлота ставала надто чорною, відступали.

І не тільки нотарі. Дехто з асесорів, побачивши, до чого дійшло, — фальшивий сповідник, підслухана сповідь, тиск на прикуту хвору дівчину, — почав тихо виходити з процесу. Одні перестали з'являтися на засідання, знаходячи приводи. Другі відкрито висловлювали сумнів у законності суду — і за це потрапляли в немилість, а деяким і погрожували, аж один, кажуть, мусив тікати з Руана, боячись за життя, бо надто голосно заступився за законність. Були серед суддів і такі, хто до кінця тримався совісті, — і їхні свідчення потім, на реабілітаційному процесі, і відкриють правду про цей суд.

Отож машина Кошона не була монолітна. Під зовнішньою одностайністю вченого трибуналу йшли тріщини: нотарі, які писали чесно й опиралися підлоті; асесори, які тихо виходили; окремі голоси, які наважувалися на сумнів. Кошон тримав усе це в кулаку страхом і вигодою — але тримав уже з натугою, бо те, що робилося, було надто явно нечесне, і чесніші люди відчували це й відступали.

* * *

А Жанна, обманута фальшивим сповідником, виснажена допитами, хвора, — трималася далі, хоч тепер їй було тяжче, бо вона не знала, кому вірити.