Розділ 33. Перший допит

Кошон почав з присяги — і на присязі спіткнувся, бо перше ж, чого він зажадав, дівчина не дала, і дала натомість урок, якого від неї не чекали.

— Жанно, — сказав Кошон, коли її поставили перед трибуналом, — перш ніж почати, ти маєш присягнути на Євангелії, що казатимеш правду на всі питання, які ми тобі поставимо. Поклади руку на Євангеліє і присягни говорити правду в усьому, про що тебе питатимуть.

Просте, здавалося б, начало. Але Жанна одразу відчула капкан — і не полізла в нього.

— Я не знаю, про що ви мене питатимете, мессіре, — сказала вона спокійно. — Ви можете спитати мене про таке, чого я вам не скажу.

— Присягни говорити правду про все, що стосується віри, — наполягав Кошон.

І тут Жанна дала ту відповідь, з якої почалася вся її оборона й яка показала, що перед ученими мужами стоїть не проста селянка, а хтось, кого не візьмеш зненацька:

— Про мого батька й матір, — сказала вона, — і про те, що я робила, ідучи до Франції, я присягну охоче. Але про мої одкровення, про те, що відкрив мені Бог, — я не казала нікому, крім короля, і не скажу вам, хоч би ви мені голову рубали. Бо це мені заборонено відкривати. Отож я не можу присягнути, що казатиму правду про все, — бо про деяке я взагалі не казатиму. Я присягну казати правду про те, про що можу казати. А про решту — ні.

Зала завмерла. Бо це була не відмова присягати — це було тонше: вона присягала казати правду, але не про все; вона сама, неписьменна, провела межу між тим, про що можна говорити (її життя, її діла), і тим, про що не буде (її одкровення, її таємниця з королем), — і провела цю межу так твердо й так розумно, що збила суддів з наміченого. Бо вони хотіли присяги «на все», щоб потім вимагати відповіді на будь-яке питання під загрозою кривоприсяги. А вона присягла «не на все» — лишивши собі право мовчати про головне.

Кошон настоював. Він вимагав повної присяги знову й знову — того першого дня й наступних, бо на кожному засіданні починали з присяги, і щоразу вона повторювала те саме: присягну про те, що можу; про одкровення — ні. І він не міг її зламати на цьому. Дівчина трималася своєї межі так само непорушно, як колись трималася свого «ні» сватам, — і вчений єпископ нічого не міг вдіяти з цією простою впертістю, за якою стояв гострий, ясний розум.

* * *

Далі пішли питання — і з перших же стало видно, як вона битиметься: не вченістю, а простотою, гострою й непіддатливою.

— Як тебе звати? — спитали її. Проста річ.

— Удома мене звали Жаннет, — сказала вона, — а відколи прийшла до Франції, звуть Жанною. А прізвища свого я не назву. — І цим теж не дала простого гачка, бо навіть з імені й прізвища можна плести справу.

— Скільки тобі років?

— Років дев'ятнадцять, здається, — сказала вона. — Точно не знаю. — І це була правда: у її селі років не рахували.

— Чи вмієш ти Отченаш?

І тут був капкан — тонкий, богословський. Бо вони хотіли, щоб вона проказала Отченаш уголос, перед судом. Навіщо? Бо, за повір'ям, відьма не могла проказати молитву до кінця без запинки — десь мусила збитися, пропустити слово, бо нечистий не дає. Отже, змусивши її прочитати Отченаш, вони або спіймали б її на запинці (доказ відьомства), або, коли б вона проказала гладко, — ну то й що, нічого не втратили. Пастка була безпрограшна для них: або спіймають, або нічого.

А ще була в цьому й друга хитрість. Вони пропонували: прокажи нам Отченаш, а ми за це, може, дозволимо тобі те, що ти просиш, — а вона просила про одне: щоб їй дозволили сповідатися й ходити до меси, бо їй, побожній, відмовляли в таїнствах. І вони ніби торгувалися: прокажи молитву — а ми подумаємо про месу.

І Жанна знову не полізла в капкан — а обернула його проти них так, що вони не знайшли, що відповісти:

— Я прокажу вам Отченаш охоче, — сказала вона, — але тільки на сповіді. Вислухайте мене на сповіді — і я вам прокажу.

Тобто: молитва — це справа сповіді, таїнства; хочете почути, як я молюся, — сповідайте мене, як велить церква, і почуєте. А поза сповіддю, тут, на суді, як доказ, як випробування, — не проказуватиму. Це знову вибило їх з наміченого: бо сповідати її означало дати їй те таїнство, у якому вони їй відмовляли, а відмовляти й водночас вимагати молитви як доказу — виходило безглуздо. Кошон не став її сповідати. І Отченаш вона так їм і не проказала на суді — не тому, що не вміла (вона знала його змалку), а тому, що не дала обернути молитву на капкан.

Перший раунд лишився за нею. Присяга — не дала повної. Молитва — не дала як доказу. Ім'я, прізвище — не дала зайвого. Вона трималася, ловлячи їхні пастки одну за одною й не влазячи в жодну.

* * *

Нотар Маншон записував — і рука в нього, кажуть, іноді спинялася від подиву, бо він не чекав такого.

Він бачив багато допитів. Він знав, як звинувачені плутаються, брешуть, суперечать собі, ламаються під тиском учених питань. А ця дівчина — неписьменна, прикута, сама проти цілого трибуналу — не плуталася й не ламалася. Вона відповідала точно, коротко, часто дотепно, і кожна її відповідь була така, що за неї годі було вхопитися. Там, де вчений заплутався б у власних словах, вона казала просте й непіддатливе. Там, де їй ставили капкан, вона його бачила й обходила.

Того першого дня доктори накидалися на неї всі разом, з усіх боків, перебиваючи одне одного, засипаючи питаннями, не даючи договорити, — щоб збити, заплутати, зім'яти. І Жанна, серед цього галасу, серед десятків голосів, які сипали питання навперебій, сказала — і слова її записали, і вони показують, як вона трималася навіть у цьому: