Розділ 32. Нотар гострить перо

Нотар Гійом Маншон гострив перо перед першим засіданням, і рука в нього була тверда, а на душі — ні, бо він уже знав, що аркуш, який ляже перед ним, стане не протоколом, а вироком, ще не написаним, але вже вирішеним.

Маншон був чоловік чесний — наскільки міг бути чесним той, кого поставили писати такий процес. Його призначили головним нотарем суду, і він мав записувати кожне слово: питання суддів, відповіді підсудної, усе. Він знав своє ремесло й робив його добре. Але він був не сліпий і не глухий, і за ті дні, поки готувався суд, він устиг зрозуміти, у що вплутався, — і від цього розуміння йому було зле.

Того ранку до нього підсів другий нотар, Буагійом, і спитав півголосом, поки зала ще порожня:

— Ти віриш, Гійоме, що це справжній суд?

Маншон подивився на перо, яке гострив.

— Я вірю, що це матиме вигляд суду, — сказав він тихо. — Форма буде дотримана. Судді, асесори, доктори, питання, протоколи — усе за правилами. Кожна кома на місці. — Він помовчав. — А чим воно скінчиться — вирішено ще до першого питання. Ми з тобою пишемо не суд, Буагійоме. Ми пишемо виправдання для вогнища. Щоб потім усі бачили: спалили її законно, за формою, з вироком церкви.

— То нащо ж воно все? — пробурмотів Буагійом. — Нащо стільки докторів, стільки засідань, як усе вже вирішено?

— Отож і нащо, — сказав Маншон. — Щоб виглядало правдою. Убити її можна було й без суду — англійці мали її в руках, могли б і так стратити. Але їм мало вбити тіло. Їм треба вбити те, що вона несе, — щоб усі повірили, що вона від диявола, а не від Бога. А для цього треба суд. Церковний. З вироком. Щоб сказати всій Франції: церква дослідила й ствердила — вона єретичка, відьма, і все, що вона робила, від нечистого. Оце їм і треба, а не її смерть. Смерть — це вже потім, для форми.

І він докінчив гострити перо, і вмочив його в чорнило, і чекав, коли приведуть підсудну, — щоб записувати чесно кожне слово процесу, який був нечесний від початку до кінця.

* * *

Головою цього процесу — його обличчям, його волею, його рукою — був П'єр Кошон, єпископ Бове, і на ньому варто спинитися, бо він буде поруч із Жанною до самого вогню.

Кошон був чоловік учений, розумний, честолюбний — і продажний, хоч продажність його була не груба, не за монету, а тонша: за вплив, за кар'єру, за єпархію. Він був єпископ Бове — але єпархії своєї не мав, бо Бове лежало по французький бік лінії, і Кошона звідти вигнали разом із дофіновими прапорами. Тепер він жив в англійському таборі, служив англійцям, і сподівався від них нагороди — багатшої, безпечнішої кафедри, коли звільниться. Про це не писали в протоколах, але це знали всі: Кошон судив діву не за віру, а за майбутню єпархію; догодити англійцям, віддавши їм діву на вогонь, — і дістати за це нагороду.

Формальне право судити її він мав — натягнуте, але мав: діву взяли під Комп'єнем, а Комп'єнь лежав у діоцезі Бове, у його єпархії, отож він як єпископ тієї землі міг вимагати підсудну на церковний суд за злочин єресі, скоєний на його території. Право це було сумнівне — бо взяли її бургундці, а не церква, і судити мали б там, де вона перебувала, а не там, де її взяли, — але Кошон на цьому праві стояв, і англійці його підпирали, бо їм потрібен був саме такий суддя: свій, залежний, готовий довести те, що треба.

Він добирав суддів під себе. Асесорів — учених мужів, докторів теології й права, які мали засідати й радити, — він добирав із тих, хто був на англійському боці або принаймні не наважиться перечити. Їх зібралося багато — десятки, часом за сотню на засіданнях, — і серед них були різні: одні щиро вірили, що судять єретичку, і робили це переконано; другі розуміли, що це фарс, але корилися зі страху чи вигоди; треті — а таких було мало, але були — потай співчували діві й намагалися хоч трохи пом'якшити, за що потрапляли в немилість.

Кошон тримав усе це в кулаку. Він вів процес, ставив питання, спрямовував, — і за всім, що виглядало як вільне судження вчених мужів, стояла його воля, а за його волею — воля Бедфорда й англійців, а за нею — гроші, десять тисяч ліврів, за які купили право спалити діву законно.

* * *

Перш ніж судити, треба було зібрати матеріал — і тут сталося те, що показало, наскільки все було вирішене наперед: матеріалу проти неї не знайшли, а суд усе одно пішов далі.

Бо як годиться в справі про єресь? Спершу — попереднє слідство: зібрати свідчення про життя й діла звинуваченої, знайти, у чому саме її єресь, які провини, що ганебного вона робила. Отож послали людей у Домремі й у ті краї, де вона жила й воювала, — розпитати, дізнатися, зібрати докази проти неї.

І люди поїхали, і розпитали, і повернулися — ні з чим.

Бо в Домремі, як і колись у Пуатьє, розказали те саме: добра дівчина, побожна, роботяща, чиста. Ходила до церкви частіше за інших. Жаліла бідних. Не лихословила. Нічого ганебного, нічого єретичного, нічого, за що можна вхопитися. Один із тих, хто вів це слідство, — чоловік чесний, чи то нотар, чи то дізнавач, — повернувся й доповів Кошонові прямо: я нічого не знайшов проти цієї дівчини, чого не хотів би знайти й про власну сестру. Тобто: вона чиста, немає за нею зла, слідство не дало нічого.

І що ж? Слідство не дало нічого — а суд усе одно пішов. Бо це був не суд, щоб з'ясувати правду, а суд, щоб засудити. Коли попереднє слідство виправдало б у чесному процесі — тут його просто відклали, приховали, не пустили в діло. Той чесний дізнавач, який сказав «нічого не знайшов», — потрапив у немилість, його свідчення поховали. А суд рушив далі, ніби слідства й не було, — шукати єресь уже не в її минулому житті, де її не було, а в її відповідях на допитах, у самих словах, які вона скаже, ловлячи її на них.