Розділ 31. Етап до Руана

Її везли в Руан наприкінці року, узимку, кружними дорогами, під сильною сторожею, — і чим далі на північ, тим глибше вона входила в англійську землю, і тим тяжчою ставала неволя.

Дорога була довга. Її не повезли навпростець — боялися, певно, що французи спробують відбити (хоч французи, тобто король, нічого й не пробували); тож вели обережно, з зупинками по замках і містах, вірних англо-бургундській стороні, тримаючи діву під наглядом день і ніч. Із замку в замок, з міста в місто — Аррас, потім далі, ближче до Нормандії, — вона рухалася на північ, у саме серце завойованої Франції, туди, де сидів малолітній англійський король і його регент Бедфорд.

І в цій дорозі вона відчула переміну — переміну самої якості полону.

Бо в бургундців, у Люксембурзьких, вона була цінна полонянка, з якою обходилися по-лицарському: жінки Боревуара жаліли її, дбали, тримали в покоях, а не в підземеллі. А тепер, перейшовши в руки англійців, вона стала іншим — не полонянкою для викупу, а звинуваченою відьмою, єретичкою, ворогом, якого треба стерегти, принизити й знищити. І поводитися з нею почали відповідно: не як зі знатною бранкою, а як зі злочинницею.

Її, кажуть, везли частину дороги в залізній клітці — чи то в клітці, чи то закуту, — бо боялися і втечі, і того, що вона від Бога чи від диявола, і про всяк випадок тримали в залізі, як тримають небезпечного звіра. Її стерегли англійські вояки — грубі, чужі, які не розуміли її мови до пуття й ненавиділи її як «арманьяцьку відьму», що погубила стількох їхніх під Орлеаном і Пате. Для них вона була не дівчина, а причина їхніх поразок, ганьба Азенкурської слави, — і вони дивилися на неї з ненавистю й острахом, і глумилися, і не давали спокою.

Це був уже не лицарський полон. Це було ув'язнення ворога в ненависних руках. І Жанна відчула різницю одразу — і зрозуміла, що те тяжке, якого вона боялася, почалося.

* * *

Дорогою її не полишали голоси — і, за її словами, саме тепер, у найтяжчий час, вони були з нею найпильніше, готуючи її до того, що чекало.

Бо попереду був не бій, у якому вона знала, як діяти, а суд — річ для неї нова й страшна: учені мужі, латина, богословські тонкощі, пастки, розставлені так хитро, що й не помітиш. І голоси, кажуть, готували її до цього — не хитрощами, бо хитрувати вона не вміла, а простим напученням: тримайся правди, відповідай сміливо, не бійся, Бог укладе слова в твої вуста, Бог тебе не покине.

Вони, за її словами, обіцяли їй допомогу на суді. Обіцяли, що коли вона триматиметься правди, то не пропаде — не в тому сенсі, що її виправдають, а в тому, що вона встоїть, не осоромиться, не зречеться. Вони готували її до стійкості, а не до порятунку. Бо порятунку голоси, здається, і не обіцяли — вони обіцяли силу пройти те, що судилося, гідно.

І це напучення вона вбирала в себе дорогою, готуючись. Вона знала, що суд буде тяжкий, що судді вороже налаштовані, що кожне питання буде капканом. Але вона знала й те, що має тримати: правду. Тримати те, у що вірить, — що голоси від Бога, що її послано, що вона робила Божу волю, — і не зрікатися цього, хоч би що.

Тільки був один страх, який голоси не могли зняти, і про який вона молилася весь час: страх вогню. Бо тіло її боялося вогню, як боїться всяке живе тіло, і вона не була певна, чи стане в неї сили не зректися, коли їй покажуть вогонь наяву. Голоси казали — стане, Бог поможе. А вона боялася. І цей страх — не смерті навіть, а того, що вона може зламатися перед смертю й зректися, — був її найглибшим страхом на всій дорозі до Руана.

* * *

Наприкінці грудня чи на початку зими її привезли в Руан.

Руан був велике місто на Сені, столиця Нормандії, а тепер — столиця англійського панування у Франції. Тут сидів двір малолітнього англійського короля Генріха, якого привезли з-за моря, щоб коронувати королем Франції на противагу Карлові; тут був Бедфорд, регент; тут була англійська сила, англійський гарнізон, англійський суд. Це було найбезпечніше для англійців місце в усій Франції — і саме тому сюди привезли діву: щоб судити її надійно, під наглядом, там, де ніхто не завадить і не відіб'є.

Її ввезли в місто й помістили в замок — у Буврейський замок, головну англійську твердиню Руана, — і там дали їй камеру, і в цій камері вона пробуде весь час до вогню, майже пів року.

І камера ця, і те, як її там тримали, — це вже було саме те довге й тяжке, якого вона боялася.

Бо тримали її не так, як мали б тримати звинувачену церковним судом. За правилами, якщо діву судить церква — як єретичку, — то й тримати її мали б у церковній тюрмі, під наглядом церкви, серед жінок, як тримали всіх, кого судила інквізиція. Це було право, звичай: церковну підсудну — у церковну тюрму, під жіночий нагляд, щоб уберегти її честь і щоб суд був чесний.

А її тримали інакше. Її тримали в світській тюрмі, в англійському замку, під англійською сторожею — під наглядом грубих англійських вояків, чоловіків, — і це саме собою було беззаконням, порушенням усіх правил церковного суду. Бо це означало, що судить її ніби церква, а тримає в кулаку — світська, англійська влада; що суд — тільки видимість, а насправді вона в руках ворога, який хоче її смерті. І це порушення — тримання церковної підсудної в світській тюрмі під чоловічою сторожею — Жанна одразу відчула й потім не раз на нього нарікатиме, вимагаючи, щоб її перевели в церковну тюрму під нагляд жінок, як велить право. Її вимог не вволять. Її триматимуть в англійських руках до кінця, під чоловічою сторожею, у ланцюгах, — бо в цьому й був задум: щоб вона була цілком у владі тих, хто хотів її знищити.