Розділ 29. Полон Люксембурзького

Жана Люксембурзького Жанна не знала доти, а тепер він став її господарем — той, у чиїх руках вона опинилася і хто мав вирішувати її долю, поки її не купили ті, хто хотів купити.

Це був бургундський вельможа, васал герцога, воїн, — і не найгірша людина, як з'ясувалося, хоч і на ворожому боці. Він тримав діву як полонянку — цінну, найціннішу, — але не як звірину: не катував, не морив, а тримав по-лицарському, як тримають знатного бранця, за якого чекають викупу чи торгу. Її перевозили з місця на місце по його володіннях і замках — спершу в один, потім в інший, — і в кожному тримали під сторожею, але не в підземеллі, а по-людському, у покоях, під наглядом.

Перший замок був Больє. Там її тримали недовго. І там вона зробила те, що робитиме потім знову й знову, до останньої нагоди: спробувала втекти.

Бо покорятися полону, сидіти й чекати, поки її продадуть, — це було не в її натурі. Вона знала, що її взято, вона прийняла це як волю Божу, — але сидіти склавши руки й чекати вона не збиралася. Вона шукала способу вирватися, і в Больє, кажуть, майже вирвалася: якимось чином вислизнула з-під варти, майже вибралася, — але її помітили, схопили, повернули. Втеча не вдалася. Її стали стерегти пильніше.

* * *

Потім її перевезли в Боревуар — головний замок Люксембурзьких, — і там вона пробула найдовше, кілька місяців, і там сталося чи не найлюдськіше з усього її полону.

Бо в Боревуарі жили жінки — жінки дому Люксембурзьких: стара тітка Жана, теж на ім'я Жанна, поважна дама; його дружина; ще жінки. І ці жінки, ворожого боку, бургундки, дружини й родички тих, хто воював проти Карла, — ці жінки полюбили полонянку.

Це переказували, і це вражає: що жінки ворожого дому прихилилися до діви, жаліли її, дбали про неї, і що між ними склалося щось схоже на приязнь, попри те, що вона була бранка, а вони — родина того, хто її тримав. Бо вони побачили зблизька не «арманьяцьку відьму», якою її малювали, а просту, побожну, чисту дівчину, — і не могли не перейнятися. Стара тітка, Жанна Люксембурзька, особливо прихилилася до неї, і, кажуть, заступалася за неї перед племінником, просила не продавати діву англійцям, бо знала, що англійці її погублять.

І от ці жінки, дбаючи про полонянку по-жіночому, запропонували їй те, що здавалося їм добром: жіночий одяг.

Бо Жанна й у полоні лишалася в чоловічому вбранні — у тому, у чому воювала, у штанах, у куртці, — і жінкам Боревуара це муляло: як то, дівчина, і в чоловічому; негоже, непристойно; вдягнися по-жіночому, у сукню, як усі дівчата. Вони пропонували їй це з добра, з жіночої турботи — щоб вона мала пристойний вигляд, щоб не наражалася на осуд за чоловіче вбрання, бо вже й тоді це ставили їй у докір. Вони, певно, і сукню їй справили чи пропонували справити — гарну, жіночу, — щоб вона нарешті вдяглася, як личить дівчині.

І Жанна відмовилася.

* * *

Це важлива відмова — і треба спинитися на ній, бо саме чоловіче вбрання стане потім одним із головних пунктів звинувачення, за яке її спалять; отож питання, чому вона трималася його так уперто, важить багато.

Жінки Боревуара пропонували їй сукню з добра. Але Жанна не могла її прийняти — і на те були причини, глибші за впертість.

Перша причина була проста й тілесна — і про неї згодом говоритимуть обережно, бо вона незручна, але вона була головна. Жанна була бранка серед чоловіків — серед сторожі, латників, воїнів. І чоловіче вбрання — не просто штани, а штани шнуровані, підв'язані до куртки численними міцними шнурками, — було для неї захистом. Захистом від чужих рук. Бо жінку в сукні, беззахисну, серед грубих вояків, легко скривдити — задерти поділ, зґвалтувати; а дівчину в міцно зашнурованому чоловічому вбранні, стягнутому шнурками так, що його не здерти вмить, — скривдити важче. Чоловіче вбрання було для неї бронею проти насильства, і вона трималася його саме тому: щоб уберегти ту дівочу чистоту, обітницю якої вона дала й берегла все життя. Зняти чоловіче вбрання, вдягти сукню — означало стати беззахисною перед сторожею. І вона не знімала.

Друга причина була глибша, майже містична: вона трималася чоловічого вбрання, бо, вона вірила, так велено. Голоси, покликання, її роль — усе було пов'язане з цим вбранням, з цим виглядом воїна. Вона взяла чоловіче вбрання не з примхи, а за велінням — щоб іти дорогою, щоб воювати, щоб бути тим, чим стала. І скинути його, поки її діло не скінчене, поки вона не звільнена, — здавалося їй зрадою покликання, майже зреченням. Вона носила чоловіче вбрання як частину того, ким її зробив Бог, — і не могла його зняти за чужим бажанням, хоч би й добрим.

Тому вона відмовила жінкам Боревуара — лагідно, з вдячністю за їхнє добро, але твердо. Вона не вдягне сукню. Вона лишиться в чоловічому вбранні. Не з упертості, не з непокори, а з потреби — тілесної й духовної. І жінки, певно, не зрозуміли її до кінця, бо їм здавалося, що вона просто вперта; але вона знала, чому тримається, і трималася.

І в цьому — гірка іронія її долі. Те, що рятувало її честь у полоні, — чоловіче вбрання-броня, — стане потім головним знаряддям її погибелі, бо судді в Руані оберуть його головним пунктом звинувачення й спалять її, серед іншого, за штани. Те, що боронило її від насильства, звинувачать у гріху проти Бога. Броня стане виною. І коли її нарешті змусять зняти чоловіче вбрання й вдягти сукню — і коли вона потім знову його вдягне, — саме це стане приводом для вироку.

Але це — далеко попереду. А поки що, у Боревуарі, вона просто відмовила добрим жінкам, які пропонували їй сукню, і лишилася в своєму вбранні, і жінки, зітхнувши, прийняли її відмову й далі дбали про неї по-своєму.