Розділ 28. Підняте мостище

Пополудні двадцять третього травня, десь надвечір, брама Комп'єня відчинилася, і Жанна вивела вилазку за мур — через мостище, через рів, у поле, на бургундські застави.

День був теплий, весняний, і вона була в обладунку — не в білому вже, а в багатому, з червоно-золотого сукна поверх криці, який їй справили за час слави; зверху накидка, юк, з дорогої тканини, помітна здалеку, — і ця помітність, це багате вбрання зіграє свою роль, бо в юрбі бійців діву буде видно, і ворог полюватиме саме на неї. Але про це вона не думала. Вона вела вилазку, як водила завжди: попереду, зі знаменом, на видноті.

Задум був простий. За муром, при переправах і дорогах, стояли бургундські застави — передові пости, укріплені табори, які затягували кільце навколо міста. Жанна хотіла вискочити раптово й ударити по найближчій заставі — по бургундцях, які стояли неподалік, — потіснити їх, розладнати, не дати кільцю зімкнутися. Вилазка з обложеного міста, яких вона робила багато. Вискочити, вдарити, потіснити — і вчасно повернутися за мур, поки ворог не отямився й не підтягнув сили.

Усе трималося на цьому «вчасно повернутися». Бо за муром, за межею мостища, ти в чужій землі, і коли ворог насяде, треба відступати назад, до брами, до рятівного мосту, — і встигнути ввійти, поки за тобою не зачинили. Хто керує брамою й мостищем, той тримає життя тих, хто вискочив. А керував ними Флаві — комендант, який лишався в місті.

* * *

Спершу все йшло, як задумали.

Жанна вискочила з вилазкою на бургундську заставу — раптово, з розгону, зі знаменом попереду, — і бургундці, захоплені зненацька, здригнулися. Перший удар був удалий: французи врізалися в заставу, потіснили її, погнали. Бургундці почали задкувати, і на мить здалося, що вилазка виграна — застава розладнана, ворога тіснять, ще трохи — і можна повертатися за мур із перемогою.

Але Жанна, за своєю натурою, захопилася наступом. Вона гнала ворога, тіснила його далі й далі від міста, — а це була помилка, бо що далі вона заганялася в переслідуванні, то далі відходила від рятівної брами, то довший ставав шлях назад, коли доведеться відступати. Вона це знала — вона не була дурна у війні, — але азарт наступу, звичка гнати ворога до кінця, віра в те, що встигне повернутися, потягли її вперед.

І тут ворог отямився — і не просто отямився, а виявилося, що його куди більше, ніж думали.

Бо неподалік стояли не тільки ті бургундці, яких вона потіснила. Стояли резерви — і бургундські, і англійські, — і на шум бою вони заворушилися, підтягнулися, вдарили. З флангів, з тилу, з боків почали надходити свіжі сили ворога — багато, куди більше, ніж було в маленької вилазки Жанни. І вилазка, яка щойно тіснила заставу, раптом опинилася перед переважною силою, що насувалася звідусіль.

Наступ перетворився на пастку. Французи, які щойно гнали, тепер побачили, що їх оточують, що ворога більше, що треба відступати, — негайно, поки не відрізали від міста. І почався відступ — той самий небезпечний відступ, який легко переходить у втечу й у розгром.

* * *

Жанна, побачивши, що діло обернулося, зробила те, що робила завжди у відступі: стала прикривати своїх.

Бо в наступі вона йшла попереду — щоб вести. А у відступі — вона лишалася позаду, найближче до ворога, найдалі від безпеки, — щоб прикрити тих, хто відходить, щоб відступ не перетворився на втечу. Це було в її натурі, у її розумінні честі воєначальника: у наступі — перший, у відступі — останній. Так вона й тепер: поки її люди відходили до міста, вона з жменькою найвідданіших лишилася в ар'єргарді, стримуючи ворога, даючи своїм відійти.

І це її погубило. Бо поки вона прикривала відступ, лишаючись останньою, — вона сама відходила найповільніше, найпізніше, найближче до ворога, який насідав. Її люди вже підходили до брами, уже входили в місто. А вона, в ар'єргарді, ще була в полі, під тиском ворога, який упізнав діву за багатим вбранням і за знаменом і кинувся саме на неї — бо взяти діву було найбільшою здобиччю, за неї платили б золотом.

Її обступали. Бургундці й англійці, побачивши, що діва відходить останньою, майже сама, тіснили її, намагаючись відрізати від міста, оточити, схопити. А вона відбивалася, відходячи, стримуючи їх, — але їх було багато, а її людей коло неї лишалося мало, і відстань до брами була ще довга, бо вона занадто далеко загналася в наступі.

І от вона дійшла — з рештками ар'єргарду, під тиском ворога, який насідав на п'яти, — до передмостя, до підходу до брами, до того рову, через який ішло мостище в місто.

І мостище було підняте.

* * *

Перед нею. Брама зачинена. Міст піднятий над ровом. Дорога в місто — відрізана.

Що сталося з мостищем — оце і є та темна загадка, про яку йшлося. Його підняли. Хто, коли, за чиїм наказом, чому — цього ніхто не переказав напевно. Одні казали: підняли зарано, зрадницьки, навмисне лишивши діву зовні, — за наказом двору чи з власної зради Флаві, щоб позбутися діви чужими руками. Інші казали: підняли за необхідністю — бо ворог насідав так близько на плечі відступаючим, що, не піднявши мостище негайно, впустили б за муром і ворога разом із останніми втікачами, і тоді впало б усе місто; і комендант, змушений вибирати між містом і кількома людьми, що відстали, — зачинив браму, врятувавши місто й пожертвувавши тими, хто не встиг, серед них дівою.

Ми не знаємо, як було. Ми знаємо тільки, що́ побачила Жанна: підняте мостище, зачинену браму, відрізаний шлях у місто. Вона дійшла до порятунку — і порятунок зачинився перед нею. За муром, у безпеці, були її люди, її брат, гарнізон, Флаві. А вона лишилася зовні — під муром, у рові чи при рові, серед ворога, що насідав, відрізана, сама з жменькою тих, хто лишився з нею до кінця.