Розділ 27. Комп'єнь

Комп'єнь стояло на річці Уазі, за мостом, і місто це важило багато, бо тримало переправу й дорогу, — тому бургундці конче хотіли його взяти, а Жанна конче хотіла оборонити.

Вона прийшла туди навесні, з півночі, зі своїм невеликим загоном, — сама, без королівської армії, без опори двору, з тими, хто пішов за нею на власний страх. Дорогою до Комп'єня вона встигла ще кілька дрібних справ — то приступала до одного міста, то до іншого, воюючи потроху, аби не сидіти; але головне тягло її до Комп'єня, бо саме там збиралася головна небезпека: бургундці, а з ними англійці, обкладали місто, готуючись до облоги, і місто мало вистояти або впасти.

Комп'єнь трималося Карла — і трималося твердо, на відміну від багатьох. Комендантом його був Гійом де Флаві — воїн досвідчений, рішучий, розпорядливий, який готував місто до оборони як слід: зміцнював мур, лаштував гармати, тримав гарнізон у кулаку. Флаві не збирався здавати Комп'єнь — ні бургундцям, ні англійцям, — і в цьому вони з Жанною були заодно: обоє хотіли місто вдержати.

Про Флаві варто сказати окремо, бо саме навколо нього снуватиметься одна з найтемніших загадок цієї історії — питання, чи зрадив він Жанну, чи ні; питання, на яке немає певної відповіді й донині, і яке ми теж лишимо у продуктивній тіні, як лишали інші. Але про це — далі. А поки що Флаві був союзник, добрий комендант, який радів приходу діви, бо діва в обложеному місті — це дух, це віра, це підмога, як був Орлеан.

* * *

Жанна ввійшла в Комп'єнь потай, або майже потай, — не з тріумфом, як в Орлеан, бо часи були вже інші, і сила її була вже не та, і йшла вона сама, без армії. Вона ввійшла в місто зі своїм малим загоном, з'єдналася з гарнізоном Флаві, оглянула оборону, розташування ворога, підступи. І те, що вона побачила, було нелегке.

Бургундці вже підступили до міста й почали облогу — не суцільним кільцем ще, а ланцюгом застав, укріплень навколо, як колись англійці під Орлеаном. Головна ставка герцога Бургундського стояла осторонь; ближче до міста, при переправах і дорогах, стояли передові загони, застави, укріплені пости — бургундські й англійські разом, бо вони діяли заодно. Кільце ще не було повне, але воно затягувалося, і треба було або розірвати його, поки не пізно, вилазками, або сидіти в облозі й чекати, поки прийде поміч чи місто впаде.

Жанна, за своєю натурою, схилялася до дії — не сидіти, а бити, розривати кільце вилазками, поки воно не зімкнулося. Так вона діяла завжди: не оборонятися пасивно, а наступати, ламати ворога рухом. І Флаві, схоже, з цим погоджувався — вилазки з обложеного міста були звичайною тактикою: вискочити, вдарити по ворожій заставі, потіснити, повернутися за мур. Так пробували не дати кільцю зімкнутися.

Але вилазка з обложеного міста — це завжди ризик. Бо коли вискакуєш за мур, ти віддаляєшся від безпеки; а коли доводиться відступати назад, під тиском ворога, — усе залежить від того, чи встигнеш увійти в місто, поки за тобою не зачинили ворота й не підняли міст. Мостище над ровом, брама — це межа між життям і полоном. Устигнеш за неї — врятований. Не встигнеш, підіймуть міст перед тобою — і ти лишишся зовні, під ворогом, беззахисний. Уся вилазка трималася на цьому: на воротах і на мостищі, які мали пропустити своїх назад і зачинитися перед ворогом. Хто керував воротами й мостищем, той тримав у руках життя тих, хто вискочив за мур.

А керував ними комендант — Флаві.

* * *

Кілька днів у Комп'єні минули в напруженому очікуванні. Жанна робила своє — оглядала оборону, підбадьорювала гарнізон і городян, готувалася до вилазок. Вона знову була в тому, що вміла: в обложеному місті, серед воїнів, у ділі. І, попри провіщений полон, попри тінь, яка над нею висіла, вона тут ожила трохи — бо тут була дія, а дія була її стихією.

Але тінь нікуди не поділася. Голоси провістили полон до літа — а літо наближалося. І близькі до неї помічали, що вона тепер не така безстрашно-певна, як під Орлеаном; що в ній є ця постійна прихована готовність до чогось лихого; що вона іноді замовкає й дивиться кудись, наче слухає те, чого інші не чують.

Одного разу — переказують — вона стояла в церкві Комп'єня, серед дітей і людей, які зібралися на службу, і сказала тим, хто був поруч, тихо, майже сама до себе, слова, у яких була вся її приреченість:

— Любі мої діти й друзі мої, кажу вам: мене продано й зраджено, і незабаром мене віддадуть на смерть. Моліться за мене, прошу вас. Бо я вже не матиму сили служити ні королю, ні королівству.

«Мене продано й зраджено». Вона сказала це — за кілька днів чи тижнів до полону, — і слова ці страшні тим, що в них уже все: і полон, і продаж, і смерть. Вона знала. Голоси їй сказали, і вона несла це знання, і випадково, у церкві, серед дітей, воно вихопилося з неї — гірке, покірне пророцтво власної долі. «Продано й зраджено». Вона не знала ще ким, коли, як, — а може, вже й здогадувалася. Але вона знала, що це буде, і що це близько, і що вона вже не порятує ні короля, ні королівства, бо її саму скоро не стане.

Ті, хто чув ці слова в церкві, злякалися. Але не зрозуміли до кінця — бо як можна зрозуміти, що людина спокійно провіщає власну зраду й смерть? Це збагнули згодом, коли все справдилося.

* * *

І тут постає та темна загадка, про яку йшлося, — питання Флаві.

Бо коли Жанну взяли — а взяли її саме на вилазці, коли перед нею підняли мостище й зачинили браму, лишивши її зовні, під ворогом, — одразу постало питання: чому підняли міст? Чому зачинили браму перед дівою, не давши їй увійти? Хто дав наказ? І чи не була це зрада — навмисне лишити діву зовні, щоб її взяли, щоб її позбутися?