Розділ 26. Зима без війни

У канцелярії герцога Бургундського писар рахував монети, розкладаючи їх стовпчиками, і сума виходила кругла — десять тисяч ліврів, — та він ще не знав, за що ця сума, бо рядок про товар був поки що порожній.

Це було пізніше — це буде наступної весни. Але вже тепер, тієї зими, у різних канцеляріях, у різних головах, починали складати цифри й зважувати можливості: скільки коштуватиме діва, коли її вдасться взяти. Бо Бедфорд не забув того, що задумав над догорілою свічкою; і англійська скарбниця вже готова була заплатити за неї, коли така нагода трапиться; а трапитися вона могла тільки одним способом — якби діва потрапила в полон. І от, поки Жанна нудьгувала при дворі, поки гоїлася її рана, поки король тішився перемир'ям, — десь у ворожих канцеляріях уже лежала напоготові ціна за її голову, чекаючи тільки, коли з'явиться товар.

Товар мав з'явитися сам. Бо діва не всиділа б у клітці — це знали всі, хто її знав.

* * *

Зима того року була для Жанни найтяжчою порою за весь її короткий світлий час — тяжчою за рани, за бої, за все.

Бо все скінчилося. Не поразкою навіть — а гірше: нічим. Король, згорнувши похід на Париж, повернувся до перемир'я з Бургундією й до тихого життя по замках Луари; війни, великої війни, більше не було; армію значною частиною розпустили; а діву — ушановану, поранену, тепер уже й дворянку, — тримали при дворі без діла.

Її обсипали почестями. Король, як уже сказано, надав їй і всій родині д'Арків шляхетство — грамотою, з гербом; віднині вони були дворяни, підняті з селян королівською ласкою. Це була велика честь, нечувана для родини сільського збирача податків із прикордонного Домремі. Але для самої Жанни ця честь була майже насмішкою — бо їй не потрібне було дворянство, їй потрібне було діло, а діла їй саме й не давали. Її зробили знатною, багатою, шанованою — і безсилою. Оправили, як коштовність, у золото двору — щоб не працювала.

І вона задихалася.

Це видно з усього, що про неї переказують за ту зиму. Вона нудилася. Вона рвалася. Вона не могла всидіти на місці, серед бенкетів, урочистостей, придворного неробства. Вона, яка звикла до дороги, до сідла, до бою, до дії, — тепер сиділа при дворі, і кожен день цього сидіння був для неї мукою. Вона молилася, ходила до церкви, робила добро — годувала бідних, заступалася за скривджених, — але це не заповнювало порожнечі, бо порожнеча була в тому, що її не пускали робити те, задля чого, вона вірила, її послано: воювати, звільняти Францію.

І голоси, які доти вели її крок за кроком, тепер, здається, і справді відступили — як вона й відчула під Парижем. Вони не покинули її зовсім, вони приходили, — але вони більше не показували їй дороги так ясно, як доти. Доти було: іди до Вокулера, іди до Шинона, зніми облогу з Орлеана, веди короля в Реймс. Ясні, конкретні веління. А тепер — тепер веління скінчилися, бо обидва завдання були виконані, а нового великого завдання їй не давали. І вона лишилася без указівки — вперше за весь свій шлях, — і мусила вирішувати сама, від себе, куди йти й що робити. А своє, як вона казала, виходить не так, як Боже.

* * *

За ту зиму двір змінив до неї ставлення остаточно — і зміна ця була не в грубості, а в чомусь гіршому: у ввічливій байдужості.

Доти діва була потрібна — і її любили чи ненавиділи, але з нею рахувалися. А тепер, коли війну згорнуто, коли вона зробила своє, — вона стала непотрібна, і з непотрібною поводяться інакше: чемно, шанобливо, але як із тим, хто вже відіграв свою роль. Її вислуховували — і не робили по-її. Її запрошували на ради — і приймали протилежні рішення. Її почесті росли — а вплив танув. Ла Тремуй тріумфував тихо: він досяг свого, діву відсунуто, король слухає його, а не її, курс на мир із Бургундією, а не на війну.

І Жанна це відчувала кожною жилкою — цю ввічливу байдужість, це чемне відсування, — і воно ранило її дужче за відкриту ворожість. Бо з ворогом можна битися. А з ввічливою байдужістю не поборешся: вона не наступає, вона просто обтікає тебе, лишаючи осторонь.

Одного разу вона не витримала й пішла до короля — прямо, як умела, — і сказала йому:

— Шляхетний королю. Ви посадили мене при дворі, дали почесті, зробили дворянкою. Дякую вам за ласку. Але я не для цього прийшла. Мене послано воювати, а не сидіти в почестях. Половина Франції ще в англійців. Париж, Нормандія, стільки міст — усе під ворогом. А ми сидимо й миримося з Бургундією, яка вас обманює. Пустіть мене воювати, королю. Дайте мені військо. Я не можу сидіти, коли земля під ворогом.

І Карл — тепер уже впевнений король, який не потребував діви так, як доти, — відповів їй м'яко, ухильно, як умів:

— Діво, ти зробила досить. Ти заслужила спокій. Тепер настав час дипломатії, а не війни. Ми домовляємося з Бургундією, і, дасть Бог, домовимося миром, без крові. Тобі не треба більше воювати. Відпочинь. Ти своє зробила.

— Бургундія вас обманює, королю, — сказала Жанна вперто. — Скільки разів казати. Вона тягне час для англійців. Не буде миру. А поки ви чекаєте цього миру, час іде, ворог міцніє, і те, що можна взяти зараз, — потім не візьмеш. Пустіть мене воювати.

— Я подумаю, Діво, — сказав король.

Знову «я подумаю». Знову те саме ввічливе ковзке «ні». І Жанна вийшла від нього, зрозумівши остаточно: не пустить. Не пустить її на велику війну, бо не хоче війни, бо хоче миру з Бургундією, бо слухає Ла Тремуя. Її триматимуть у почесній клітці — і не випустять.