Розділ 25. Рів під Парижем

Приступ почали по обіді восьмого вересня, від воріт Сент-Оноре, і спершу все йшло, як завжди йшло при ній, — військо рвалося вперед, вона зі знаменом попереду, — а тоді натрапили на рів, і рів усе змінив.

Париж боронився не одним муром, а системою: перед головним муром ішов сухий рів, а за ним — ще й другий, мокрий, повний води, широкий і глибокий. Щоб дістатися муру, треба було подолати обидва рови — засипати їх, перебратися через них, — а вже потім приставляти драбини. І от у цьому й була вся біда, якої не було ні під Орлеаном, ні під Труа: подвійний рів, а другий — з водою, глибокий, і не знати навіть, наскільки глибокий, бо вода стояла темна й міряти її не було як, хіба тілом.

Французи вдарили завзято. Вибили передові англійські застави, дійшли до муру, почали засипати перший, сухий рів — хмизом, фашинами, всім, що звезли. Засипали, перебралися. І тут стали перед другим ровом — мокрим, широким, повним води, — за яким уже здіймався головний мур із баштами, обсаджений оборонцями, які лили й сипали згори все, чим боронять фортецю.

І приступ застряг об цей мокрий рів.

Бо засипати рів з водою — це не те, що засипати сухий. Хмиз спливає, фашини не тримаються, глибина невідома; лізти у воду під обстрілом, не знаючи дна, — гинути. Французи почали кидати у воду в'язанки, дошки, все, що було, щоб зробити перехід, — а згори по них били з муру: стріли, болти, каміння, — і люди падали в рів, і рів наповнювався не тільки водою, а й тілами.

Жанна була в самому пеклі — коло другого рову, під муром, зі знаменом, на видноті, як завжди. Вона підбадьорювала тих, хто засипав рів, кричала, вела, — і сама, кажуть, узяла спис чи древко й почала міряти глибину рову, шукаючи брід, місце, де можна перейти, — стоячи під самим муром, під усім, що падало згори.

І тут її вдарило.

Болт — арбалетний болт з муру — влучив їй у стегно, наскрізь чи глибоко, пробивши обладунок чи знайшовши щілину. Удар був сильний, як тоді, під Орлеаном, стріла в плече, — тільки тепер у стегно, у ногу, і вона впала, звалилася в рів чи на край рову, під самим муром, під обстрілом.

Знову — на очах війська — Діва впала. І знову по приступу пройшов той холод: діву поранено, діва в рові. Але цього разу було гірше, ніж під Орлеаном і Жарго, бо цього разу вона не змогла одразу встати й повести далі. Рана в стегно була тяжка — у ногу, не встанеш, не побіжиш, — і вона лежала в рові, під муром, поранена, а бій навколо тривав, і згори били.

Її потягли назад — свої кинулися рятувати, витягати з-під муру, з-під обстрілу. А вона не хотіла назад. Оце й було в ній усе — навіть тепер, з болтом у стегні, лежачи в рові, вона не хотіла відступати, а кричала своїм, щоб не відходили, щоб засипали рів далі, щоб брали мур, бо ще трохи — і візьмуть.

— Не відступайте! — кричала вона, поранена, з рову. — Ще трохи! Мур буде наш! Засипайте рів, лізьте, беріть! Ще трохи — і вони наші!

* * *

Але «ще трохи» не було.

Бо рів був глибокий, а день кінчався, а оборона трималася, а поранену діву витягали з-під муру, і приступ, який тримався тільки її присутністю, її знаменом попереду, — тепер, коли її знамено впало, а її саму потягли назад, — почав захлинатися. Люди, які лізли, поки бачили діву попереду, тепер, коли її поранено й тягнуть, засумнівалися. А головне — рів був непереборний. Скільки не кидай хмизу — вода забирала, дна не було, оборона з муру косила тих, хто ліз. Париж — це був не переляканий гарнізон Жарго, а столиця, готова до оборони, і вона тримала.

А Жанна не хотіла це визнати. Її винесли з рову, поклали в безпечнішому місці, а вона рвалася назад — поранена, з болтом у стегні, вона вимагала, щоб її несли назад під мур, щоб приступ тривав, щоб не відступали. Вона була певна — як під Турелями, коли зі стрілою в плечі повернулася й узяла фортецю, — що коли не відступити, коли ще натиснути, то мур упаде. Вона хотіла повторити Турелі: встати пораненою й повести до перемоги.

Але це були не Турелі. Тут рів був непереборний, оборона незламна, момент утрачений. І хоч Жанна рвалася назад, хоч вона кричала не відступати, — цього разу її не послухали. Точніше — не змогли послухати, бо йти вперед не було як: рів не пускав, мур не брався, день кінчався, люди гинули задарма.

І настав вечір, а мур стояв. Приступ провалився.

* * *

А тоді прийшов наказ відступати — і в цьому наказі був не тільки кінець приступу, а й кінець її переможного часу.

Бо король — який і в цей похід ішов половинчасто, з оглядкою на перемир'я, слухаючи Ла Тремуя, — тепер, довідавшись про невдачу приступу й про поранення діви, зробив те, до чого його весь час хилив Ла Тремуй: він звелів згортати похід. Досить. Париж не взято, діву поранено, приступ захлинувся — значить, доля не сприяє, значить, треба відступати, вертатися, повертатися до перемир'я з Бургундією, до дипломатії, до миру. Ось привід, якого він, може, і чекав: невдача діви дала йому нарешті законну підставу зробити те, чого хотів — згорнути війну.

Жанну відтягли з-під муру, а тоді, коли вона рвалася назад, — відтягли вже й від самого приступу, силою. Це переказували: що вона, поранена, не хотіла йти, вимагала лишитися, продовжити, і що її забрали від рову проти волі — свої ж таки, за наказом. Дюнуа, Алансон, ще хтось із капітанів чи вельмож — узяли її, поранену, і вивезли з поля, попри її протести, бо король наказав відступати, а тримати діву під муром означало не коритися королю.