Розділ 24. Стіни Парижа

Париж вони побачили в кінці серпня, і навіть здалеку було видно, що це вже не Труа й не Жарго, — це була столиця, і брати її треба було інакше.

Париж був найбільше місто християнського світу — величезне, багатолюдне, обнесене могутнім муром з баштами й ровами, з укріпленою Бастилією при воротах Сент-Оноре, з гарнізоном, з гарматами, з припасами. І головне — Париж не хотів здаватися. Це було не вагання, як у Труа, де городяни в душі схилялися до Карла й тільки боялися. Париж тримався англо-бургундської сторони не зі страху, а з переконання й вигоди: столична верхівка, купці, університет, значна частина містян були за англійців, бо при них Париж жив непогано, і боялися Карла-«арманьяка», за яким, вони пам'ятали, тяглася кров давніх міжусобиць. Париж боронитимуть — і боронитимуть завзято, бо парижани не хотіли Карла й боялися помсти.

І місто встигли підготувати. За ті тижні зволікання, поки Карл торгувався з Бургундією й вагався йти на столицю, англійці й бургундці не гаяли часу: вони зміцнили паризькі укріплення, підвезли припаси, посилили гарнізон, поновили рови. Бедфорд, той самий регент, у якого гасла свічка над донесенням про Орлеан, тепер зробив усе, щоб столиця встояла: він розумів, що втратити Париж — це втратити все, і кинув на його оборону всі сили. Місто, яке в липні, одразу після Реймса, можна було, може, взяти на переляку, — у вересні стояло готове до облоги.

Отож Жанна підійшла до Парижа саме до того, чого боялася: до укріпленого, ворожого, готового до оборони міста. Момент, дарований Пате, було втрачено. І тепер доводилося брати приступом на мур те, що можна було взяти без крові двома місяцями раніше.

* * *

Але навіть тут, під самими стінами Парижа, зволікання не скінчилося — воно тривало, і тривало найгірше: тепер уже не при дворі, а в самому поході, під мурами, коли зволікати було найзгубніше.

Бо Карл, погодившись урешті на похід, не вклав у нього душі. Він ішов на Париж половинчасто, з постійною оглядкою назад, на перемир'я з Бургундією, яке ще діяло й яке він боявся порушити. Ла Тремуй ішов при ньому й нашіптував те саме: не поспішати, не лізти на приступ, може, ще домовимося миром, навіщо кров. І король тягнув: підійшовши до Парижа, він не кидав війська одразу на приступ, а вичікував, вагався, слав туди-сюди гінців, — так, ніби й сам не знав, воювати йому чи миритися.

А час під мурами — це те саме, що час перед мурами: він працює на того, хто в місті. Кожен день зволікання давав парижанам ще один день зміцнити оборону, підвезти припасів, підготуватися. І Жанна, яка знала ціну кожній годині, мучилася цим зволіканням, як мучилася доти при дворі, — тільки тепер це було ще нестерпніше, бо ворог був ось, за муром, рукою подати, а свій-таки король не давав ударити.

Вона робила своє. Вона об'їжджала мури, вивчала оборону, шукала слабке місце — де рів мілкіший, де мур нижчий, де зручніше засипати рів і приставити драбини. Вона розвідала, що найкраще бити з боку воріт Сент-Оноре, де при мурі стояла велика Бастилія, — там, розсудила вона, і можна пробитися. Вона готувала засипку рову — знову звозила хмиз, дерево, фашини, все, чим засипають і по чому дертися, — як робила під Орлеаном і Труа. Вона рвалася до приступу, готова була вести його, як вела всі попередні.

Але їй не давали. Король тримав. І це було найгірше з усього, що з нею було: вона, яка вміла й хотіла воювати, стояла під ворожим муром зі зв'язаними руками, бо власний король не пускав її в бій, який вона могла виграти.

* * *

Одного вечора під Парижем, коли зволікання тривало вже кілька днів, Жанна не витримала й пішла до Алансона — до молодого герцога, свого «красеня», який був за наступ і теж мучився бездіяльністю.

— Красеню герцог, — сказала вона. — Так далі не можна. Ми стоїмо під муром і нічого не робимо, а місто щодня міцніє. Ще тиждень такого стояння — і Париж буде неприступний. Треба бити зараз, поки ми маємо хоч якусь перевагу. А король тягне, і Ла Тремуй йому нашіптує чекати. Вони погублять справу цим чеканням.

— Знаю, Діво, — сказав Алансон похмуро. — Я теж це бачу. Я казав королю — треба наступати. А він усе «подумаю», «почекаймо». Ла Тремуй його держить. Той хоче миру з Бургундією, а не Парижа, і тягне короля назад.

— То ходімо самі, — сказала Жанна. — Ти й я, і хто піде за нами. Почнімо приступ — а військо піде за нами, як ішло під Орлеаном. Раз почавши, король уже не зупинить, бо соромно буде відкликати. Ходімо, красеню герцог. Інакше ми тут простоїмо, поки Париж укріпиться остаточно, а тоді підемо ні з чим, осоромлені.

Алансон завагався. Іти на приступ без прямого наказу короля, самовільно, — це було небезпечно, це було проти волі короля, це могло розгнівати Карла й Ла Тремуя. Але й стояти без діла, дивлячись, як гине справа, було нестерпно. І він, як багато хто коло Жанни, врешті піддався її натискові.

— Добре, Діво, — сказав він. — Готуймо приступ. Завтра-післязавтра. Раз почнемо — король не зупинить. Ти маєш рацію: краще вдарити самовільно й перемогти, ніж слухняно стояти й програти.

І вони почали готувати приступ — по суті, без благословення короля, на власний страх, покладаючись на те, що військо піде за дівою й що почате діло король уже не наважиться зупинити. Це було те саме самовілля, яке визрівало в ній від часу коронації, — нетерплячка людини, якій не дають діла й яка йде в бій сама, всупереч. Тут, під Парижем, це самовілля вперше по-справжньому проступило: діва готувала приступ на столицю, майже не питаючи короля, — і саме ця звичка діяти самій, без опори двору, за рік приведе її під Комп'єнь.