Розділ 23. Після корони

Наступного ранку по коронації Жанна прийшла до короля з одним словом — на Париж, — а король мав уже готову відповідь, і відповідь ця була не «так» і не «ні», а щось гірше за обидва: «побачимо».

Це «побачимо» вона чутиме тепер щодня, і в ньому потоне все.

Бо після Реймса змінилося головне: король дістав, чого хотів. Доти Карл потребував діву — щоб зняти облогу, щоб дійти до корони, щоб стати справжнім королем. І доки він її потребував, він її слухав, хоч і вагаючись. А тепер потреба минула. Корона на голові. Помазання відбулося. Він король — законний, помазаний, незаперечний. А раз мета досягнута — навіщо далі ризикувати, воювати, штурмувати Париж, наражати щойно здобуту корону на нову небезпеку? Розумніше — закріпити здобуте, домовитися, перепочити.

І Ла Тремуй, дофінів улюбленець, тепер уже королівський, нашіптував саме це: досить воювати, час миритися. Не з англійцями — з бургундцями. Бо вся сила англійського панування трималася на союзі з герцогом Бургундським, наймогутнішим васалом французької корони, який зі злоби й помсти пристав до англійців. Розбий цей союз, перетягни Бургундію на свій бік — і англійці лишаться самі, без опори, і посиплються самі собою, без битв. Отож Ла Тремуй радив: не штурмувати Париж, а таємно домовлятися з герцогом Бургундським, купувати його, спокушати, відривати від англійців дипломатією, а не мечем.

І в цьому була своя правда — холодна, розважлива правда політики. Може, навіть більша правда, ніж у Жанни. Бо перетягнути Бургундію дипломатією й справді було б розумніше, ніж класти військо під мурами Парижа. Історія потім покаже, що саме так — миром з Бургундією, а не битвами — Карл зрештою й виграє війну, через багато років. Ла Тремуй, хитрий і продажний, у цьому головному, може, й мав рацію.

Але була в цьому й пастка, якої холодна політика не бачила, а Жанна бачила нутром: час. Дипломатія з Бургундією — це роки. А момент, дарований Орлеаном і Пате, — це тижні. Поки Карл роками торгуватиметься з герцогом, англійці оговтаються, зберуться з силами, і хвиля, яка зараз несе, згасне. Жанна знала одне: бити треба зараз, поки страх ворога свіжий, поки Париж можна взяти на переляку, як брали Труа. Дати ворогові час — і момент утрачено.

Отож зіткнулися дві правди: правда політики (миритися з Бургундією, це виграшніше в перспективі) і правда моменту (бити зараз, поки хвиля несе). І між цими двома правдами Жанна програвала — не тому, що була неправа, а тому, що її правда була про зараз, а перемагала правда про потім, і головне — тому, що за правдою політики стояв Ла Тремуй і вигода короля, а за правдою моменту стояла тільки вона.

* * *

Найгірше було те, що з нею тепер грали подвійну гру, — і вона, така пряма, не одразу це зрозуміла.

Бо король не сказав їй прямо «ні». Він не міг сказати «ні» діві, яка привела його до корони, — це було б і невдячно, і небезпечно, бо народ молився на неї, а сваритися з нею відкрито означало сваритися з народом. Тому робили інакше, по-двірському: діві не забороняли воювати — її просто стримували. Не пускали в наступ — але й не відмовляли відкрито. Водили за ніс: то обіцяли похід на Париж, то відкладали; то дозволяли якусь дрібну справу, то забирали війська; то посилали її кудись убік, аби не сиділа без діла й не рвалася до головного.

А тим часом, за її спиною, велися таємні переговори з Бургундією — про перемир'я. Карл через своїх людей домовлявся з герцогом Філіпом: не воюймо, укладімо перемир'я на кілька місяців, а там побачимо. І герцог Бургундський, хитрий, як усі в цій грі, погоджувався на перемир'я — але не тому, що хотів миру, а тому, що перемир'я було вигідне саме йому: воно давало англійцям час зміцнити оборону Парижа, підтягти сили, оговтатися. Поки Карл вірив, що перемир'я наближає мир з Бургундією, — Бургундія використовувала це перемир'я, щоб допомогти англійцям укріпити столицю проти того самого Карла.

Тобто короля обманювали. Герцог Бургундський тягнув час, обіцяючи перемовини, а насправді допомагав ворогові готуватися. І кожен день цього перемир'я, цих порожніх обіцянок, — був днем, за який Париж ставав неприступнішим, а момент, дарований Пате, танув.

Жанна це відчувала — не знаючи подробиць таємних переговорів, вона нутром чула, що час іде намарне, що ворог укріплюється, що золоту мить прогавлюють. І вона рвалася, тиснула, благала: на Париж, зараз, поки можна. А її стримували ввічливо, не відмовляючи, — і в цій ввічливій нерішучості вона вперше по-справжньому відчула свою безсилість.

Бо на війні вона була сильна — там вона вміла вести, ламати опір, іти вперед усупереч усім. А тут, при дворі, у цій грі зволікань, обіцянок, таємних торгів, — вона нічого не могла. Не можна повести в наступ те, що тебе стримує ввічливо. Не можна взяти приступом королівське «побачимо». Її пряма сила, така нездоланна на полі, тут була безпорадна, бо тут воювали не силою, а зволіканням, а зволікання не подолаєш відвагою.

* * *

Одна розмова з королем — уже після коронації, коли вона в котрий раз прийшла благати про Париж, — показала все, що між ними стало.

Вона стала перед ним, як стояла багато разів, і сказала своє:

— Шляхетний королю. Час іде, а ми стоїмо. Ворог наляканий Пате й Реймсом — але переляк минає. Треба йти на Париж, зараз, поки вони не оговталися, поки хвиля несе. Візьмемо Париж — і вся Франція ваша, і англійцям кінець. А будемо стояти й радитися — і Париж укріпиться, і момент піде, і доведеться потім класти під його мурами вдесятеро більше крові. Ідіть на Париж, королю. Я вас поведу, як повела в Реймс. Тільки не гайте.