Розділ 22. Помазання

У Реймс в'їхали шістнадцятого липня, надвечір, і місто відчинилося саме, без бою, — бо після Труа вже ніхто не хотів упиратися проти того, за ким ішли Бог і сила.

Реймс був місто соборне, місто королів. Тут, у величезному соборі Богоматері, від часів першого християнського короля франків вінчали на царство королів Франції; тут зберігали священну реліквію — Святу Скляницю з єлеєм, який, за переказом, приніс з неба голуб при хрещенні першого короля, і цим єлеєм помазували кожного нового государя, роблячи його не просто королем, а помазаником Божим, освяченим, недоторканним. Без цього помазання, без цього єлею, без цього собору король був неповний, сумнівний, — а з ним ставав справжнім.

І от армія Карла ввійшла в Реймс, і городяни зустріли короля, і все закрутилося швидко, гарячково, бо коронацію вирішили не відкладати ні на день: назавтра ж, сімнадцятого липня, у неділю. Швидко — бо хтозна, що буде завтра, бо ворог міг оговтатися, бо треба було ловити момент, поки місто відчинене й дорога вільна. Готували наспіх — за одну ніч зібрали, що могли: регалії, вбрання, обряд. Багато чого бракувало — не всі королівські клейноди були під рукою, дещо лишилося в Сен-Дені під Парижем, у руках англійців; але головне було — собор, єлей і король, а решту надолужили, чим було.

І Жанна, яка привела сюди короля крізь пів Франції, крізь ворожу землю, крізь голод і вагання двору, — тепер, напередодні того, задля чого йшла, зробила річ просту й людську: вона згадала про дім.

* * *

Бо в Реймсі, або поблизу, з'явилися люди з Домремі.

Чутка про діву, яка рятує Францію, давно дійшла й до її рідного села — і як же їй було не дійти, коли про Діву Орлеанську говорила вся країна, а Діва ця була їхня, домремійська, Жаннет д'Аркова, тиха дівчина в червоній спідниці, яка пряла при матері. Село, яке колись сміялося з її «дурощів», тепер пишалося нею; а рідні, які колись боялися за неї й гнівалися, тепер — хтозна, з якими почуттями, — потяглися до Реймса, побачити.

Приїхав батько — Жак д'Арк. Той самий, який колись сказав біля вогню, що радше втопить її, ніж пустить до війська; який гнівався, коли вона впиралася; який вийшов у ніч, не благословивши, коли вона зібралася йти. Тепер він приїхав до Реймса — старий уже, певно, посивілий за ці роки страху й невідомості за дочку, — і місто, король, а може, й сама Жанна оплатили йому дорогу й постій; його поселили в найкращому реймському заїзді, і рахунок за це зберігся, і в ньому — тиха правда цієї зустрічі: батько бідної дівчини з прикордонного села приїхав дивитися, як його дочка коронує короля Франції.

Що було між ними — між Жанною й батьком — при цій зустрічі, ніхто до пуття не переказав. Але можна собі уявити. Батько, який колись говорив про річку й про власні руки, — і дочка, яка не послухалася й пішла, і виявилася права, і тепер стоїть на вершині слави, поряд з королем, у білому обладунку, з мечем, — а він, старий селянин, дивиться на неї й не знає, як тепер із нею говорити, бо вона вже не його Жаннет, а Діва Франції, і водночас усе та сама його дочка, яку він мало не втопив у страху за її честь.

Помирилися вони чи ні, чи просив батько пробачення, чи вона його — не знати. Але він приїхав. Він був там. І сам цей приїзд був примиренням без слів: батько, який колись зрікся її, тепер приїхав дивитися на її тріумф, — а це вже означало, що він визнав її правоту, хоч би й не сказав того вголос.

І цей приїзд рідних, це раптове повернення дому в її життя напередодні корони — було ніби прощання. Бо доля так уклала, що дитинство, дім, батько, село — усе те, що вона лишила колись на сільській дорозі, від'їжджаючи з дядьком Дюраном, — повернулося до неї саме тут, на вершині, за мить до того, як почнеться спуск. Ніби життя дало їй востаннє побачити своїх — перед тим, як забрати все.

* * *

Ранок сімнадцятого липня. Собор Реймса.

Це був день, задля якого вона пройшла весь свій шлях, — і день цей вона провела так, як мало хто провів би на її місці: не в центрі, не тріумфуючи, а збоку, коло вівтаря, зі своїм білим знаменом, тихо, майже непомітно, віддаючи всю славу тому, кого коронували, і Тому, хто, вона вірила, послав її це зробити.

Собор був повний. Величезний, готичний, з високими склепіннями, що губилися вгорі в напівтемряві, з вітражами, крізь які падало кольорове світло, — простір, яких Жанна, дівчина з-під солом'яної стелі, зроду не бачила й не могла уявити. Тут зібралися вельможі, воїни, духовенство, городяни, — усі, хто зміг увійти, а хто не зміг — товпилися надворі, на площі, під стінами собору. Гуділи дзвони. Пахло ладаном.

Обряд був давній, довгий, священний. Карла ввели, роздягли до сорочки, як велів чин, — бо помазаник має стати перед Богом смиренно, майже голим, — і почалося помазання. Архієпископ Реймський — той самий, що головував колись у Пуатьє й що потім, за іронією долі, докладе руку до її загибелі, — узяв священний єлей зі Святої Скляниці й помазав ним короля: чоло, груди, плечі, руки, — роблячи його помазаником Божим. Тоді його вбрали в королівські шати, дали в руки скіпетр і державу, і поклали на голову корону, і піднесли, і показали народові, і всі закричали: «Хай живе король!» — і засурмили сурми так, що, кажуть, здавалося, склепіння впаде.

Карл Сьомий став королем. Справжнім, помазаним, законним королем Франції. Уже не дофіном, уже не претендентом, уже не «нашим нібито королем», про якого шепотіли зі страхом. Помазаний у Реймсі священним єлеєм — він тепер був незаперечний, і хоч би як пізніше англійці коронували свого малолітнього Генріха, не тим єлеєм і не в тому соборі, той уже не міг із ним рівнятися перед Богом і людьми.