Розділ 21. Труа

Труа було не просто містом на дорозі — Труа було раною.

Бо саме тут, у Труа, дев'ять років тому підписали той договір, яким Францію віддали англійцям: договір, за яким божевільний старий король Карл Шостий відрікся від власного сина на користь англійського короля, віддав йому свою дочку за дружину й свою корону в спадок, а дофіна — того самого Карла, якого Жанна тепер вела коронуватися, — оголосили позбавленим права на трон. Тут це підписали. Труа було місцем ганьби — місцем, де Францію продали. І тепер син того зреченого дофіна йшов повз Труа по корону, яку в нього тут відібрали, — і місто, яке його зрікалося, стояло перед ним із зачиненими воротами.

Труа трималося англо-бургундської сторони. У ньому сидів невеликий гарнізон, а головне — городяни, які присягали англійському королю й боялися Карла, бо зрадили його колись і не знали, чи він пробачить. Тому місто замкнулося: підняли мости, зачинили ворота, вийшли на мур і дивилися на армію, що підступала, — вороже, з острахом, готові радше витримати облогу, ніж відчинитися тому, кого зрадили.

І армія стала під Труа — голодна, змучена, без харчів, — і застрягла.

* * *

Стояли під мурами кілька днів, і за ці дні терпіння двору вичерпалося до дна.

Бо становище було погане, як ніколи. Харчів не було зовсім — армія доїдала останнє, вояки збирали по полях недостиглі боби, живилися чим попало. Місто не відчинялося. Брати його приступом? Труа велике, укріплене, а в армії нема ні харчів, ні облогових машин, ні часу на довгу облогу; лізти на приступ голодним військом на міцний мур — це наразитися на поразку, яка звела б нанівець увесь похід. Обійти? Лишити за спиною вороже місто з гарнізоном — теж небезпечно. Стояти далі? Армія тане з голоду.

І двір вирішив: повертати назад.

Зібралася рада — король, вельможі, капітани, — і на цій раді майже всі схилилися до відступу. Досить. Далі не можна. Похід був сміливий, але провалився: місто не відчиняється, харчів нема, армія голодує. Треба вертатися на Луару, поки не пізно, поки армія не розбіглася й не вимерла з голоду під цим упертим містом. Про Реймс — забути. Не судилося.

Так казали найповажніші радники. Так схилявся вже й сам король. Дійти майже до мети — і повернути назад від Труа, за кілька днів дороги до Реймса, через одне вперте місто й порожні шлунки.

Жанни на цій раді спершу не було — її, схоже, і не покликали, бо двір хотів вирішити без неї, знаючи, що вона буде проти. Радилися, майже вирішили відступати. І тут — коли справа вже хилилася до відступу — хтось із розважливіших сказав: а спитаймо все-таки Діву. Ганьба буде, як повернемо, не спитавши її. Покликали Жанну.

Вона ввійшла — і побачила по обличчях, що вже вирішено, що двір готовий повертати, що похід ось-ось провалиться. І вона зрозуміла: це та мить, коли або вона втримає їх, або все пропало.

* * *

— Шляхетний королю, — сказала вона, ставши перед ним. — Я чула, ви хочете повертати назад. Не робіть цього. Заклинаю вас — не робіть. Ми за три дні візьмемо Труа — силою чи ласкою, а візьмемо. Дайте мені три дні. Тільки не повертайте назад.

Радники зашуміли. Три дні? Голодне військо стоятиме ще три дні під містом, яке не думає здаватися, без харчів, без надії? Це безумство. Один з найповажніших — канцлер, чи то архієпископ Реймський, той самий, що головував колись у Пуатьє, — сказав примирливо, але твердо:

— Діво, ми поважаємо вашу відвагу. Але цього разу відвага не поможе. Місто міцне, гарнізон стійкий, харчів у нас нема. За три дні ми не візьмемо Труа приступом — а тільки зголодуємо остаточно й, може, втратимо армію. Розважливість велить відступити. Іноді, Діво, треба вміти й відступити.

І тоді Жанна сказала — з тою певністю, яка вже стільки разів справджувалася, що заперечити було страшно:

— Дайте мені три дні — і місто буде ваше. Коли за три дні я не візьму Труа, тоді робіть, як хочете, — вертайтеся. Але дайте ці три дні. І ще одне скажу вам, шляхетний королю: я знаю, що військо голодне й нарікає на голод. Скажіть їм — хай не журяться про хліб. За кілька днів вони їстимуть досхочу, бо Труа відчиниться й нагодує вас. Тільки не повертайте.

Король вагався — між радниками, які казали «вертатися», і Дівою, яка казала «три дні». І — повірив Діві. Утретє, вчетверте, як завжди повірив урешті, — бо надто багато разів вона вже мала рацію проти всіх. Він дав їй три дні. Похід не повернув назад. Це була, може, найтихіша й найважливіша її перемога за весь похід: вона втримала короля від відступу за кілька днів до корони, коли всі вже опустили руки.

І вона взялася до діла — не гаючи ні години.

* * *

Жанна почала готувати приступ — по-справжньому, не для страху, а всерйоз.

Вона об'їхала мури, вибираючи місце. Вона звеліла звозити все, що є, до рову — хмиз, дерево, фашини, двері, столи, розібрані огорожі, — усе, чим можна засипати рів і по чому можна дертися на мур. Вона поставила гармати, скільки їх було. Вона сама, в обладунку, зі знаменом, ходила під мурами, розставляла людей, готувала штурмові драбини й засипку рову, — і робила це так завзято, так по-діловому, з таким явним наміром завтра ж лізти на приступ, що городяни на мурі, які досі думали, що французи постоять і підуть, — злякалися.

Бо вони бачили згори, як діва готує приступ. Вони бачили, як звозять хмиз до рову, як ставлять гармати, як розставляють людей. І вони знали славу цієї діви — Орлеан, Пате, взяті приступом Жарго й Мен, — і розуміли, що вона не грається, що завтра вона й справді полізе на мур, а коли полізе, то, чого доброго, і візьме, а взяте приступом місто віддають на розграбування, і тоді — кінець і майну, і життю, і всьому.