Розділ 20. Дорога на Реймс

Після Пате Жанна повернулася до короля — і взялася гнати його в Реймс так, як гнала капітанів на Турелі, бо інакше він не рушив би ніколи.

Здавалося б, тепер уже нема чого вагатися: Талбота розбито, дорога відкрита, ворог розгублений. Але Карл вагався далі — бо така вже була його натура, і бо Ла Тремуй тягнув його назад. Знаходили нові причини для зволікання: похід далекий, небезпечний, землі попереду бургундські, ворожі, міста замкнуться, армію нічим годувати; може, спершу домовитися з герцогом Бургундським по-доброму, а вже потім, як буде безпечно, іти в Реймс. Усе те саме: обережність, страх, відкладання.

І Жанна тиснула — щодня, невтомно. Вона не давала королю спокою. Вона з'являлася перед ним знову й знову з одним: у Реймс, зараз, поки момент. Вона, кажуть, ставала перед ним на коліна, обіймала його ноги, благала: не гайте, шляхетний королю, ідіть по свою корону, я вас проведу, дорога чиста, вам нема чого боятися. Вона тиснула на нього всім — вірою, слізьми, впертістю, славою своєю, — доти, доки він не піддався.

І він піддався. Урешті — чи то зламаний її натиском, чи то повірений перемогами, чи то просто не маючи вже чим виправдати відмову після Пате — Карл погодився. Похід на Реймс призначили. Армія рушила на північ — король, двір, військо, Діва, — крізь бургундські землі, до міста, де мали коронувати короля Франції.

Це був сміливий похід, майже відчайдушний. Бо йшли не по своїй землі — йшли по чужій, ворожій, крізь міста, які визнавали не Карла, а англійців і бургундців. Кожне таке місто могло замкнути ворота, могло чинити опір, могло затримати армію під мурами й дати ворогові час зібратися. Ішли, по суті, вглиб ворожої території, покладаючись на швидкість, на страх, який навіяв Пате, і на те, що міста, побачивши силу й почувши про розгром Талбота, самі відчинятимуться, не бажаючи опору.

* * *

Ішли важко. Літня спека, курява, довгий марш, армія велика, а годувати її нічим, бо йшли по чужій землі, де ніхто не постачав харчів, а грабувати Жанна забороняла суворо — не кривдити своїх-таки французів, хай навіть тих, що трималися ворога, бо це все одно французька земля й французький люд.

Голодували. Вояки нарікали. Дехто з капітанів знову бурчав: навіщо цей похід, куди нас загнала дівчина, застрягнемо тут, у чужій землі, без харчів, серед ворожих міст, і згинемо. Але йшли — бо назад дороги вже не було, а попереду був Реймс.

Перше велике місто на дорозі, яке треба було пройти, було Труа — про нього окремо, у наступному розділі, бо там вирішувалося чи не найбільше. Але й до Труа, і по дорозі траплялися менші міста й фортеці, і кожне ставало випробуванням: відчиниться чи ні, пропустить чи чинитиме опір.

І тут проступило те, що робило цей похід не так воєнним, як психологічним: міста здавалися не силі, а страхові й славі.

Бо в цих містах сиділи французи — прості городяни, які трималися бургундської чи англійської сторони не з любові до англійців, а зі страху, з розрахунку, бо так склалося, бо переможцями досі були ті. І от тепер до них ішла армія коронованого — майже коронованого — Карла, а попереду армії йшла слава: слава Орлеана, слава Пате, слава Діви, яку послав Бог. І городяни, чуючи цю славу, бачачи цю силу, починали думати: а може, і справді за цим Карлом Бог? Може, і справді вітер повернув, і тепер перемагатимуть вони, а не англійці? І чи варто замикати ворота перед тим, за ким Бог і сила, — чи не розумніше відчинити, поки не пізно, і перейти на бік того, хто перемагає?

Отож міста вагалися. Одні відчиняли ворота одразу, зустрічаючи короля як свого. Інші вагалися, торгувалися, зачинялися, а тоді, побачивши силу й почувши слово Діви, відчинялися. Треті впиралися — і їх обходили, не гаючи часу на облогу, бо головне було дійти до Реймса, а не брати кожне містечко.

Жанна в цих переговорах під мурами відігравала свою роль — і роль ця була саме та, яку вона вміла: не хитрувати, а говорити прямо, від імені Бога, і цією прямотою ламати опір.

* * *

Під одним із міст — чи то під самим Труа, чи під меншим — сталася сцена, яка показала, як вона діяла на ці ворота.

Місто замкнулося. Городяни вийшли на мур, дивилися на армію, вагалися. Послали переговорників — обережних, хитрих: мовляв, ми присягали одній стороні, ми не можемо просто так відчинити, у нас гарнізон, у нас зобов'язання. Двір теж послав переговорників — вельмож, які торгувалися по-двірському, обіцяли, погрожували, вимахували правами й претензіями.

А Жанна, коли переговори застрягли, під'їхала до самого муру — на видноті, зі знаменом, — і заговорила з городянами прямо, через голови всіх переговорників, своєю простою мовою:

— Люди добрі! Відчиняйте ворота своєму законному королю. Він іде в Реймс прийняти корону, яку дав йому Бог, і хоче ввійти й до вашого міста з миром, бо ви його піддані, хоч би там кому ви присягали доти. Не бійтеся. Ми не зробимо вам зла — я не дам скривдити нікого, ні вас, ні вашого добра. Але й не замикайтеся проти свого короля, бо він однаково буде королем, з вами чи без вас, а ви лишитеся або добрими його підданими, або впертими, що замкнулися проти Божої волі. Відчиняйте — і житимете з миром. Оце все, що я вам кажу, і кажу від щирого серця, бо не хочу вам зла.

Це було просто, це було прямо, це не було ні хитрістю двору, ні погрозою, — це було слово людини, яка не торгувалася, а казала, як є. І городяни, які не вірили хитрим вельможам двору, — цій дівчині повірили. Бо в ній не було подвійного дна. Вона казала «не скривдимо» — і всі знали, що вона й справді не дасть кривдити, бо це вся Франція знала, як Діва бороне мирних. Вона казала «відчиняйте» — і в цьому не було погрози, а було майже прохання, і водночас певність, від якої опір танув.