Розділ 19. Пате

Битву під Пате виграв олень.

Так потім казатимуть — не зовсім жартома, — бо все й справді вирішив один переляканий олень, який вискочив не там і не тоді, і своїм бігом видав те, чого англійці найдужче хотіли приховати: своє розташування.

А було так. Талбот і Фастольф, дізнавшись, що Божансі здалося й французи йдуть за ними, вирішили не приймати бою наосліп, а стати на доброму місці й приготуватися — вкопатися, наставити кілки, посадити лучників, зробити з поля другий Азенкур. Талбот з передовим загоном — переважно лучниками — став попереду, у засідці, за живоплотами й чагарями коло дороги, якою мали йти французи; він хотів пропустити французьку розвідку, а тоді, коли підійде головна сила, засипати її стрілами з укриття. Фастольф з рештою армії був позаду. План був старий, перевірений, англійський: сховатися, дати ворогові підійти й покласти його стрілами.

Усе трималося на прихованості. Французи не мали знати, де стоїть Талбот, — інакше вони не полізли б просто на лучників, а обійшли б, ударили б інакше. Талбот сховав своїх добре, за перешкодами, тихо, і чекав.

І тут із чагарів, де залягли англійські лучники, вискочив олень.

Просто олень — сполоханий рухом, кіньми, людьми звір, який пасся в тих чагарях і раптом опинився серед війська. Він схопився й побіг — прямо на англійців, чи повз них, у бік французької розвідки, — і англійські лучники, молоді, гарячі, побачивши дичину, не втрималися: заулюлюкали, загукали, дехто пустив стрілу навздогін. Загукали голосно — і цим видали себе.

Бо французька передова варта, яка саме нишпорила попереду, шукаючи ворога, почула цей крик — раптовий людський гамір з-за чагарів, де мало бути порожньо, — і одразу зрозуміла: там ворог. Там засідка. Там сховалися англійці. Розвідники метнулися назад — доповісти: знайшли Талбота, він там, за живоплотами, залягла засідка.

І це перевернуло все.

Бо тепер уже не англійці застали французів зненацька, а навпаки: французи дізналися, де ворог, а ворог думав, що прихований. І Жанна — яка йшла з військом, рвучись у бій, — почувши, що Талбота знайдено, що він там, неготовий, ще не встиг як слід укопатися, застуканий у русі, — не дала ні хвилини на роздуми.

* * *

— Уперед! — крикнула вона. — Уперед, поки вони не встигли стати! Бийте зараз!

Бо вся справа була в цьому. Талбот розраховував на позицію — на те, що французи, як завжди, кинуться в лоб на готову засідку й ляжуть під стрілами. Але засідку виявили передчасно, англійці ще не всі встали на місця, лучники ще не вкопали кілки, порядок ще не склався. Ударити зараз, у цю мить, поки вони неготові, — і вся англійська перевага нанівець, бо лучник страшний за кілками, а не тоді, коли на нього налітає кіннота, перш ніж він устиг нап'ясти лук і сховатися за частокіл.

І французька важка кіннота — авангард під командою Ла Гіра, того самого старого лихослова, який тепер бився за діву, як біснуватий, — ударила. Не чекаючи піхоти, не чекаючи, поки підтягнуться всі, — ударила зразу, всією вагою закутих у крицю вершників, просто на неготових англійців.

Це був той самий удар, якого англійці завжди уникали й від якого не мали захисту, коли їх заставали без позиції. Важка рицарська кіннота, коли докочувалася до лучників раніше, ніж ті встигали сховатися, — зминала їх, топтала, розсіювала; лучник без кілків, без частоколу, застуканий у полі кіннотою, — беззахисний, бо лук не спинить закутого вершника на скаку. І десять років англійці не давали французам цього удару — а тут дали, через оленя, через передчасно виявлену засідку.

Ла Гір з кіннотою врізався в передовий загін Талбота — і зім'яв його вмить. Англійські лучники, гордість Азенкура, не встигли ні вишикуватися, ні вкопатися, ні пустити як слід стріли — їх зім'яли перше, ніж вони встали в порядок. Почалася не битва — різанина. Французька кіннота топтала розсіяних лучників, і ті гинули сотнями, майже не боронячись, бо боронитися не було як: сила лучника в строю й за перешкодою, а не в біганині від кінноти по чистому полю.

Талботів передовий загін розлетівся за лічені хвилини. А Фастольф, який був позаду з головними силами, побачивши, що передовий загін розбито, що французька кіннота йде далі, — зробив те, чого від нього ніхто не чекав і за що його потім ганьбитимуть: він не прийняв бою. Він побачив, що передню лінію зметено, що бій програно раніше, ніж він устиг у нього вступити, — і, рятуючи те, що можна, повернув і почав відступати. А відступ великої армії, коли передовий загін уже розбито, а ворог насідає, легко переходить у втечу — і перейшов. Головна англійська сила під Фастольфом покотилася назад, тікаючи, не давши бою.

Талбот — гроза французів, старий Талбот, який не програвав, — лишився. Він не втік. Він бився до кінця зі своїм гинучим загоном — а коли все було втрачено, коли лучників його зім'яли й перебили, — його оточили й узяли в полон. Живим. Як і провістила Жанна напередодні.

* * *

Пате виграли за одну годину, майже без французьких втрат.

Це було нечувано. Під Азенкуром за одну годину полягли тисячі французів. А тут — навпаки: за одну годину лягли тисячі англійців, а французи втратили лічені десятки. Англійська польова армія — та сама, якої десять років боялися, — була розбита вщент, розсіяна, витоптана; дві-три тисячі англійців лягло на полі, а французи втратили так мало, що це здавалося дивом. Перше по-справжньому велике польове зіткнення після Орлеана скінчилося не просто перемогою, а розгромом — і розгромом того самого ворога, який десять років не знав поразок у полі.