Розділ 17. Жарго

Жарго стояло за день ходу від Орлеана, вгору по Луарі, і в ньому сидів Саффолк — англійський граф, один зі старших капітанів колишньої облоги, який відступив сюди й засів за мурами, чекаючи, поки минеться.

Місто було невелике, але міцне: мур, вежі, і в них — англійський гарнізон, не з полохливих. Саффолк був воїн досвідчений і розумів, що після Орлеана французи підуть на луарські міста; отож він укріпився в Жарго й приготувався тримати оборону, сподіваючись, що на поміч підійде Фастольф із свіжими силами, який, кажуть, ішов від Парижа. Треба було протриматися до Фастольфа — і тоді, з'єднавшись, ударити по французах у полі, де англійці досі перемагали завжди.

Отож усе вирішувалося швидкістю. Хто швидший: французи, які мали взяти Жарго до підходу Фастольфа, — чи Фастольф, який мав устигнути на поміч Саффолкові. І Жанна, яка це розуміла краще за багатьох, гнала на Жарго не гаючись.

Військо, зібране для Луарської кампанії, було вже не те, що під Орлеаном, — більше, певніше, з молодим герцогом Алансонським на чолі. Алансон — «мій красень герцог», як вона його називала, — був молодий вельможа, який щойно повернувся з англійського полону, викуплений за великі гроші, і рвався воювати; він прив'язався до Жанни й слухав її, і між ними склалося те рідкісне при дворі — проста бойова довіра. Дюнуа теж був тут, і старий Ла Гір, і інші капітани, які під Орлеаном перейшли на її бік. Тепер вони вже не сперечалися з нею, як спершу, — вони вже бачили, що з нею щастить, і йшли за нею охочіше.

Але перед Жарго завагалися знову — востаннє, за звичкою.

* * *

Підступивши до міста й оглянувши мури, капітани засумнівалися: чи брати приступом, чи ні. Місто міцне, гарнізон добрий, а десь позаду сунеться Фастольф — а раптом підійде під час приступу й ударить у спину? Може, обережніше не лізти, почекати, роздивитися?

І Жанна сказала їм те, що вже стало її звичним словом проти їхньої обережності:

— Не бійтеся ні численності, ні того, чи брати приступ. Бог веде нашу справу. Якби я не була певна, що Бог веде цю справу, я б краще стерегла овець, ніж наражала себе на таку небезпеку. Уперед. Час дорогий. Фастольф іде — тим паче нема чого гаяти. Візьмемо Жарго до нього.

І приступ почали.

Спершу вибили англійців із передмість — з укріплень поза муром, куди Саффолк був висунув частину людей. Потім підступили до самого муру. І тут, під стінами Жарго, повторилося те, що було під Орлеаном: Жанна — попереду, під усім, що падає згори, зі знаменом, на видноті, ведучи тих, хто ліз на приступ.

Приставили драбини. І дівчина — яка не вміла воювати мечем, яка тримала знамено, а не рубала, — полізла на приступ разом з усіма, на драбину, під самі стіни, під те, що скидали й лили згори. Вона не відсиджувалась позаду, не берегла себе; вона лізла туди, куди посилала інших, і тому інші за нею лізли.

І в цю мить — коли вона була на драбині чи під самим муром, зі знаменом угорі, — згори, зі стіни, скинули камінь. Велику каменюку, з тих, якими боронять фортецю, скидаючи на голови тим, хто лізе. Камінь ударив її просто в голову — у шолом, у той сталевий шолом, який вона носила, — з такою силою, що вона впала.

Упала знову — вдруге за цю війну, після стріли під Орлеаном, — на очах усього війська. І знову по приступу пройшов той холод: діва впала, діву вбито, кінець.

Але камінь тільки збив її з ніг — шолом витримав, розколовся чи вгнувся, але витримав, урятував голову. І Жанна, оглушена, за мить схопилася знову — підвелася з-під муру, ще в шоломі, ще зі знаменом, — і крикнула своїм те, що знову перевернуло приступ:

— Друзі, уперед! Наш Господь засудив англійців! Вони наші! Смілива — уперед!

І військо, яке щойно здригнулося, побачивши, що діва впала, — тепер, побачивши, що вона встала, оглушена каменем, а знову кличе вперед, — кинулося на мур з тим завзяттям, якого не спинити. Вони видерлися на стіни. Гарнізон Жарго не витримав. Місто взяли — приступом, того самого дня, до підходу Фастольфа.

* * *

І тут, при взятті Жарго, знову проступило те, що робило її іншою; тільки цього разу — не жаль над мертвими, а спроба спинити те, чого спинити вже несила.

Бо коли місто беруть приступом — його грабують і ріжуть. Це закон війни тих часів, залізний і страшний: місто, яке не здалося добром, а взяте приступом, віддавалося переможцям на розграбування. Три дні грабунку, крові, ґвалту — це вважалося правом воїна, платнею за пролиту кров, і жоден полководець цього не забороняв, бо забороною позбавив би військо здобичі, а військо билося за здобич.

Жанна ненавиділа це. Вона щоразу, при кожному взятому місті, кидалася рятувати, кого могла, — заступалася за полонених, гнала своїх від беззахисних, вимагала пощади. Але спинити грабунок цілого міста було понад її силу; вона могла врятувати одного, десятьох, — а не всіх. І в Жарго теж почалося те, що починалося всюди: різанина, грабунок, — і вона металася в цьому, рятуючи, кого встигала, і плакала, як завжди.

Але головного — полонених знатних — вона вберегла. Саффолк, англійський граф, був узятий у полон. І тут сталася сцена, яку переказували як приклад англійської гордині й того, у якій пошані вже стояла Діва навіть у ворогів: Саффолк, побачивши, що його зараз візьме в полон простий французький воїн, чи то зброєносець, чи то незнатний латник, — а знатному лицареві здатися незнатному вважалося ганьбою, — спитав того, хто його брав: чи ти лицар? Той відповів, що ні. Тоді Саффолк, кажуть, тут-таки, на місці, посвятив його в лицарі — щоб здатися лицареві, а не простолюдинові, і не осоромити свого графського звання. Отака була війна тих часів: навіть у полон здавалися за правилами честі, і граф волів посвятити ворога в лицарі, аби впасти йому до рук з гідністю.