Розділ 16. Тріумф і сумнів

Гінець мчав нічною дорогою на Париж, і кінь під ним падав з ніг, бо звістку, яку він віз, треба було довезти швидко, поки в неї ще можна не повірити.

Він гнав від Луари на північ, змінюючи коней на поштових дворах, не спав, не їв до пуття, — бо так велить служба, коли везеш звістку, від якої залежить усе. І звістка ця була коротка й нечувана: Орлеан звільнено. Облогу знято. Англійська армія відступила. За чотири дні. І зробила це — дівчина.

У Парижі, у покоях регента, герцог Бедфорд читав це донесення при свічці, і рука його, кажуть, не здригнулася, бо він був чоловік залізної витримки, — але свічка перед ним догоряла, і він не звелів принести нову, а сидів у сутіні й дивився в папір, і думав.

Бедфорд був найрозумніший з англійців у Франції — розумніший за Талбота, за всіх капітанів, за самого малолітнього короля, від імені якого правив. Він тримав завойоване залізом і розрахунком, він знав ціну кожному місту, кожному союзові, кожній монеті. І він одразу зрозумів те, чого не хотіли розуміти капітани під Луарою, які сміялися з вівчарки: що сталося не просто поразка. Поразок буває багато, поразку можна відіграти. Сталося гірше. Сталося те, чого не відіграти грішми й військом: надламалася віра.

Бо десять років — від часу великої перемоги при Азенкурі, де англійці розбили втричі більше французьке військо, — англійці не програвали французам великих боїв. Десять років француз наперед знав, що програє, і тому програвав; десять років англійський воїн ішов у бій певний перемоги, а французький — певний поразки, і сама ця певність вирішувала бої ще до першого удару. На цьому трималося все англійське панування у Франції: не так на силі, як на страху, на звичці французів програвати.

І от прийшла дівчина — і за чотири дні зламала цю звичку. Уперше за десять років француз побачив, як тікає англієць. Уперше за десять років англійська армія відступила. І тепер — Бедфорд це розумів холодно, ясно, дивлячись у догоряючу свічку — тепер француз повірить, що може перемагати. А коли він у це повірить — усе панування, збудоване на страху, почне сипатися, бо страх зник.

— Одна дівка, — сказав Бедфорд у темряву, ні до кого. — Одна дівка з голосами. І десять років роботи під загрозою.

Він не вірив у голоси. Він був чоловік тверезий і думав, що дівчина або божевільна, або підіслана, або спритна пройдисвітка, яку арманьяки використовують, щоб піднімати чернь. Але він розумів, що байдуже, хто вона насправді. Важливо, у що вірять. А вірять уже в те, що вона від Бога, що французам знову сприяє небо, що англійському пануванню кінець. І цю віру треба вбити — інакше вона вб'є все, що Англія здобула за море кров'ю й золотом.

Її треба знищити, — думав Бедфорд, дивлячись, як догоряє свічка. — Не в бою — у бою вона, схоже, невразлива, при ній французи скаженіють. А інакше. Взяти живою й показати всім, що вона не свята, а відьма, брехуха, знаряддя диявола. Спалити її при народі — і разом з нею спалити віру, яку вона запалила. Ось що треба зробити. Не перемогти її. Знеславити.

Ця думка народилася в нього того вечора, при догоряючій свічці, за багато місяців до Руана, — і він її не забув. Він був чоловік терплячий і послідовний. Він умів чекати. І він чекатиме — доки дівчина не потрапить йому до рук, а тоді зробить те, що задумав цього вечора: не вб'є її як воїна, а спалить як відьму, при народі, законно, з вироком церкви, — щоб убити не її, а те, що вона несе.

Свічка догоріла й погасла. Бедфорд сидів у темряві й будував машину, яка через два роки перемеле дівчину в Руані. Він ще не знав ні імен, ні дат, ні того, хто головуватиме на суді. Але задум уже був. І задум цей був не про помсту, а про політику — холодну, далекоглядну, і від того ще страшнішу за будь-яку помсту.

* * *

А на Луарі тим часом святкували, і дівчина, яка зробила це все, поїхала до короля — і зустрілася з новим ворогом, страшнішим за англійців: із чужою обережністю й чужим страхом перемогти.

Вона приїхала до Карла — до дофіна, якого досі не звали королем, бо не був коронований, — сповнена одного: тепер, після Орлеана, треба вести його в Реймс, негайно, поки страх ворога свіжий, поки дорога відкрилася. Це було друге, задля чого її послано. Спершу Орлеан — зроблено. Тепер Реймс, корона. І гаяти не можна.

Карл прийняв її з радістю — ще б пак, вона зняла облогу, вона врятувала його становище, вона зробила його з майже-переможеного знову гравцем. Він дякував їй, ушановував, тішився. Але коли вона сказала: ведіть військо в Реймс, коронуймося, — Карл завагався.

І цим ваганням почалася довга, виснажлива боротьба, яка тривала весь той рік і яка, по суті, і згубила її, — боротьба не з ворогом, а зі своїм-таки королем і його двором, з їхньою обережністю, повільністю, страхом перед рішучим кроком.

Бо Реймс лежав далеко на північ — глибоко в землях, які тримали вороги, бургундці й англійці. Дійти до Реймса означало провести армію через ворожу територію, повз укріплені міста, ризикуючи всім. Обережні радники — а найперше товстий Ла Тремуй, дофінів улюбленець, — казали: навіщо ризикувати? Ми щойно взяли гору під Орлеаном. Закріпимо здобуте. Візьмемо спершу міста на Луарі, які ще в англійців, — Жарго, Мен, Божансі, — очистимо власний берег, а вже потім думатимемо про Реймс, колись, як буде безпечніше. А то — кинемося в Реймс через усю ворожу землю й погубимо все, що здобули.

Логіка була не дурна. Але Жанна відчувала — знала своїм нутром, — що логіка ця погубна, бо вона пропускає головне: час. Перемога під Орлеаном давала вікно — короткий час, поки ворог наляканий і розгублений, поки віра французів на злеті, поки все можливо. Це вікно скоро зачиниться — ворог оговтається, збереться з силами, і тоді дорога на Реймс знову закриється надовго, а може, й назавжди. Треба йти зараз — поки страх свіжий, поки хвиля несе. Потім буде пізно.