Розділ 15. Стріла в плече

Турелі почали брати вдосвіта, і брали цілий день, і цілий день не могли взяти, — бо Гласдейл сидів у них міцно, як і обіцяв.

Це був не Сен-Лу й не Августинці. Турелі стояли на тому кінці зруйнованого мосту, за глибоким ровом, за валом, за частоколом, і підступитися до них можна було тільки з боку південного берега, через земляні укріплення перед баштою, — і ці укріплення французи штурмували від ранку, лізучи на вал під усім, що падало згори: під стрілами, під камінням, під важкими каменюками, які скочували з валу, під окропом, під усім, чим боронять фортецю. Гарнізон Гласдейла бився відчайдушно — бо їм не було куди відступати, за спиною міст, зруйнований, через нього не втечеш, — і вони знали, що коли Турелі впадуть, то впадуть і вони, і тому трималися до останнього, як тримаються приречені.

Приступ ішов хвиля за хвилею. Французи лізли на вал — їх скидали. Лізли знову — скидали знову. Ставили драбини — драбини перекидали. Годину за годиною, від ранку до полудня й далі, тривала ця кривава робота, і вал перед Турелями встелявся тілами, своїми й чужими, а башта стояла, і англійський прапор на ній не падав, і Гласдейл згори кричав до французів образи — і найбрудніші образи діві, яку бачив там, унизу, зі знаменом.

Бо вона була там — від початку, у самій гущі, під стінами, під усім, що падало. Вона не ховалася. Вона стояла зі своїм білим штандартом коло самого рову, коло самого валу, на видноті, підбадьорюючи тих, хто ліз, і своєю присутністю тримаючи військо, щоб не здригнулося за цей довгий страшний день. Гласдейл згори впізнав її — Діву, вівчарку, з якої сміявся, — і кричав їй звідти найгидкіші слова, які знав: повія, відьма, арманьяцька повія, забирайся до своїх корів. Вона чула. І одного разу, кажуть, крикнула йому у відповідь — не образу, а попередження, майже з жалем: «Гласдейле, Гласдейле, здайся Цареві небесному! Ти звеш мене повією, а мені тебе жаль, і твоїх людей жаль». Він засміявся згори й кричав далі.

* * *

Опівдні чи трохи по тому сталося те, що вона провістила напередодні.

Вона стояла коло рову, піднявши знамено, коли зверху, з валу, пущена стріла — арбалетний болт чи стріла з лука — вдарила її. Ввійшла точно туди, куди вона й показувала за вечерею напередодні: вище грудей, у плече, між шиєю й плечем, пробивши обладунок чи знайшовши щілину над ним. Удар був сильний — стрілу, кажуть, вибило на добру п'ядь із-за спини, вона пройшла навиліт чи глибоко засіла, — і Жанна впала.

Упала на очах усього війська. Діва — впала. Знамено хитнулося. І по всьому приступу пройшов той холод, який передує втечі: діва поранена, діва впала, значить, і Бог від нас, значить, кінець. Англійці згори загорлали радісно — вбили відьму! впала їхня відьма! — і завзятіше кинулися скидати французів з валу, бо побачили, що дух ворога надламується.

Жанну винесли з-під стін — назад, у безпечне місце, за укриття. І тут проступив уперше за цей день не її дар вести, а її людська природа: дівчина, яка провіщала цю рану спокійно, тепер, коли рана прийшла, — злякалася й заплакала. Бо провістити біль — це одне, а витерпіти його — інше. Стріла в плечі, кров, шок, — і вона, кажуть, заплакала від болю й страху, як і всяка людина, коли її вперше по-справжньому ранять. У ній не було нічого нелюдського. Вона боялася болю, боялася крові — і плакала.

Але — лише хвилину.

Хтось із бувалих вояків, узявши її, запропонував їй те, що робили тоді з ранами: заговорити рану, «зачарувати» кров, щоб спинилася, — примовками, заклинаннями, як лікували в народі. І тут Жанна, попри біль, попри сльози, зробила річ, яка показала, що навіть у цю хвилину вона лишалася собою: вона відмовилася. Не дала заговорювати рану. Сказала, що радше помре, ніж дозволить лікувати себе чарами — це гріх, це від диявола, а вона від Бога, і Бог не потребує заклинань. Хай ллють на рану оливу з салом, хай перев'язують — по-людському, як лікують усіх, — а чарувати вона не дасть.

І стрілу вона витягла сама.

Це переказували вражено: стрілу, що засіла в плечі, вона, за одними свідченнями, висмикнула власною рукою, зціпивши зуби; за іншими — попросила витягти й терпіла, поки тягли. Так чи так, а стрілу вибрали, рану залили оливою, перев'язали, — і вона не зомліла, не зламалася, а лежала й терпіла, а потім… а потім попросилася назад у бій.

* * *

Бо тим часом, поки її перев'язували, приступ під Турелями почав захлинатися остаточно.

День хилився до вечора. Військо билося вже від світанку, без спочинку, за три дні боїв без спочинку. Люди валилися з ніг. Турелі стояли. Гласдейл тримався. І капітани, побачивши, що діву поранено, що приступ не йде, що люди виснажені й починає темніти, — вирішили відступати. Сурмити відбій. Відкласти Турелі на інший день, як і хотіли спершу. Дюнуа вже дав був наказ сурмити відступ.

І тоді Жанна встала.

Поранена, перев'язана, бліда, — вона встала, і сіла на коня, і поїхала назад, до стін, до бою, і зажадала, щоб не сурмили відбою, щоб дали їй ще трохи часу. Вона під'їхала до Дюнуа й попросила його — не наказала, вона не могла наказувати Бастардові, — а попросила: почекай, не відводь військо, дай мені трохи помолитися, а тоді ще один приступ, останній, і Турелі будуть наші.

Дюнуа завагався. Люди виснажені, темніє, розумніше відступити. Але він уже двічі бачив, як вона переломлює безнадійне, і повірив їй утретє. Він притримав відбій.

А Жанна від'їхала вбік, до виноградника чи в затишок, зійшла з коня — поранена — і стала на молитву. Молилася недовго — кілька хвилин, — а тоді вернулася й сказала: пора. І взяла своє знамено — біле, з Богом-Отцем і лілеями, — і поїхала з ним просто до рову, під стіни, під стріли, знову на видноті, поранена, з перев'язаним плечем, і підняла знамено високо, і крикнула своїм те, що стало знаком до останнього приступу.