Розділ 14. Ніч перед Турелями

Дюнуа повернувся з Блуа й привів військо — обіцянку дотримав, — і тепер під Орлеаном стояла вже сила, з якою можна було братися за головне; а головним були Турелі.

Це слово ходило містом як прокляття. Турелі — надбрамна башта на південному кінці зруйнованого мосту через Луару, кам'яна, міцна, і при ній земляні укріплення, вали, рови; а трохи попереду, прикриваючи підступ до Турелів, стояв ще один форт — при старому монастирі августинців, який так і звали, Августинці. Хто хотів узяти Турелі, мусив спершу взяти Августинців. А хто брав Турелі — той розмикав кільце з півдня, відкривав місту дорогу за річку, у безпечні землі, і по суті знімав облогу, бо без Турелів усе інше кільце трималося вже слабко. Турелі були ключ. У них сидів Гласдейл — той самий, що сміявся з вівчарки над жаровнею, — з добірним гарнізоном, і сидів міцно.

Отож 6 травня взялися за Августинців — за форт перед Турелями, щоб розчистити підступ.

* * *

І знову — вкотре — почалося з того, що капітани хотіли одного, а Жанна іншого.

Вояки вийшли з міста, переправилися за річку, на південний берег, підступили до Августинців — і тут, оглянувши, як міцно сидить ворог, як багато його, старші капітани завагалися. Знову те саме: не гарячкувати, роздивитися, може, відкласти, може, спершу не лізти. Дехто вже почав відводити передові загони — мовляв, сьогодні не візьмемо, повернімося, підготуємось краще.

І почалося задкування — те саме небезпечне задкування, яке легко переходить у втечу. Побачивши, що передні відходять, англійці з форту зробили вилазку — вискочили, вдарили по тих, хто відступав, — і французи здригнулися, і почали тікати по-справжньому, назад до переправи, і ще мить — і був би розгром.

Жанна це переломила — вдруге, як під Сен-Лу, і тим самим способом.

Вона зі старим Ла Гіром — цим лютим рубакою, який тепер бився за неї, як біснуватий, — розвернула коней просто назустріч утікачам і англійцям, що їх гнали. Удвох, зі знаменом, вони кинулися вперед, на ворога, проти течії власного війська, що тікало, — і це знову зупинило втечу. Ті, хто біг, побачивши, що діва й Ла Гір ідуть уперед, засоромилися бігти, повернули, — і вдарили за нею. Атака англійців захлинулася, французи повернули назад до форту, і почався справжній приступ на Августинців.

Форт брали до вечора, тяжко, з кров'ю. Але взяли. Гарнізон Августинців вибили, форт запалили, підступ до Турелів був розчищений. Другий бастіон за три дні. Кільце тоншало на очах.

Але за цю перемогу заплатили, і серед тих, хто заплатив, мало не опинилася сама Жанна: у бою під Августинцями їй, кажуть, поранило ногу — наступила чи то на розкидане залізо, чи то на «часник», гострі шипи, які розсипали під ногами, щоб калічити піхоту. Рана була невелика, вона й уваги не звернула, — але це вперше під Орлеаном пролилася її власна кров, і це було ніби передвістя того, що буде завтра, під Турелями, коли проллється вже не крапля, а стріла ввійде їй у плече на очах усього війська.

* * *

Увечері 6 травня, коли Августинці догоряли, а військо, стомлене боєм, поверталося на ночівлю, зібралася рада — і на цій раді сталася сутичка, яка показала все.

Капітани — навіть тепер, після двох перемог, — хотіли чекати.

Логіка їхня була не дурна, а, навпаки, тверезо-воєнна. Так, узяли Сен-Лу. Так, узяли Августинці. Але Турелі — то інша річ, то найміцніший горіх, і в ньому сидить Гласдейл з добірними людьми. Військо втомлене, побите, за три дні боїв без спочинку. Лізти завтра ж, зопалу, на найдужчу фортецю — це ризик; можна вмитися кров'ю й відкотитися ні з чим, звівши нанівець усі здобутки. Розумніше — перепочити день-два, підтягти сили, підвезти припаси, а вже тоді бити по Турелях певно й свіжими силами. Так радили старші, досвідчені капітани, і в цьому не було боягузтва — була обачність людей, які знали ціну поспіху.

І вони, здається, вже майже вирішили: завтра, 7 травня, не наступати, дати війську відпочити, а Турелі брати згодом.

Жанна встала проти цього — сама проти всіх старших.

— Ні, — сказала вона. — Завтра. Завтра ми беремо Турелі, а не за два дні. Ви хочете дати ворогові перепочити — а він оговтається, зміцниться, підтягне поміч. Ми зараз на хвилі, вони налякані, два форти впали за три дні — треба бити далі, поки страх у них свіжий. Дамо їм день — вони отямляться. Завтра. Я кажу: завтра.

Старший з капітанів — поважний чоловік, воїн не в перший рік, — відповів їй стримано, але твердо, тоном дорослого, який ставить дитину на місце:

— Діво. Ми поважаємо вас і вашу відвагу. Але воювати — це не тільки відвага. Це й розрахунок. Військо не витримає ще одного бою завтра — люди на ногах не стоять. Ми вирішили: завтра відпочинок, а Турелі — потім. Так буде розумніше. Довіртеся тим, хто на цьому знається.

Це було сказано чемно — але це було відсторонення. Знову: діві — відвагу й молитви, а розрахунок — нам. І Жанна це почула. І відповіла — не сваркою, а тим спокійним, непорушним «зроблю по-своєму», яким вона вже двічі перемогла обережність своїх:

— Ви радьтеся, як хочете, і вирішуйте, як хочете. А я знаю, що мені велено. — Вона обвела капітанів поглядом. — Ви можете тримати військо в місті завтра, коли так. Але я завтра піду на Турелі. І хто захоче — піде за мною. А хто ні — лишиться. Побачимо, скільки лишиться, коли Діва піде вперед.

І це був не порожній виклик. Вони вже двічі бачили: коли вона йде вперед, за нею йде військо, хочуть капітани чи ні. Вояки любили її, вірили в неї, і якби вона завтра сама вийшла на Турелі зі знаменом, — половина війська, а то й більше, пішла б за нею, попри всі рішення ради. І капітани це розуміли. І розуміли, що тоді вийде роздвоєння: частина йде за дівою, частина сидить у місті, — а це гірше за все, це погибель. Отож або тримати військо силою, воюючи проти власної діви, — або махнути рукою й іти за нею.