Розділ 13. Сен-Лу

Її розбудив не гомін і не сурма, а щось усередині, — вона підхопилася зі сну так, ніби її гукнули на ім'я, і сіла в ліжку, і сказала вголос, у темряву кімнати, де спала дочка господаря:

— Кров. Французька кров тече, а мене не збудили.

Була, певно, ще не глибока ніч чи то передранкова пора, і в домі всі спали, і сама вона щойно спала. Але тепер вона сиділа зовсім прокинута, з тим виразом, який бачили в неї перед вирішальним, — і почала гукати зброєносця, пажа, вимагати обладунок і коня.

Дівчинка, дочка господаря, злякано прокинулася.

— Що сталося, Діво? Куди ти вночі?

— Мій голос сказав, — відповіла Жанна, вже підводячись, уже шукаючи одяг. — Мій голос сказав іти на англійців. А чи на їхні бастіони, чи вони на нас — не знаю. Але треба йти, зараз. Наші б'ються, а мене не покликали.

І тут виявилося, що вона мала рацію, — і що її знову обійшли.

Бо поки вона спала, капітани залоги, не сказавши їй нічого, почали вилазку. Вони вирішили вдарити по одному з англійських бастіонів — по форту Сен-Лу, на східному кінці, — самі, своїми силами, без діви, як і збиралися: воювати без неї. Вони пішли на приступ уночі чи вдосвіта, тихо, не збудивши її навмисне, — щоб зробити діло самим, а їй лишити молитви.

І діло в них пішло погано. Форт Сен-Лу був міцний, англійці боронилися завзято, приступ захлинався, французи вже несли втрати й, здавалося, ось-ось відкотяться ні з чим, ще й з ганьбою. Кров текла — та сама французька кров, яку вона відчула крізь сон.

Жанна вилетіла з дому вже в обладунку, скочила на коня — і тут її вправність, здобута за ці тижні, стала в пригоді: вона гнала вулицями міста до східної брами так, що паж ледве встигав за нею, а свій штандарт у поспіху лишила — його їй подавали з вікна, і зброєносець передав їй древко просто через підвіконня, на скаку. З білим знаменом у руці вона промчала крізь браму й вилетіла в поле, до Сен-Лу, туди, де точився бій і де французи вже задкували.

І її поява все перевернула.

* * *

Це повторюватиметься потім щоразу, у кожному бою під Орлеаном, і в цьому — уся таємниця її воєнної сили, у якій не було ні тактики, ні вправності меча, а було інше: вона повертала тих, хто тікав.

Бо бій тих часів вирішувався не так силою, як духом. Військо трималося, доки вірило, що переможе; а щойно закрадався страх, щойно перші задкували — починалася втеча, і тоді гинули не в бою, а в бігу, під мечами тих, хто гнав навздогін. Утримати військо від цього надлому, повернути тих, хто вже здригнувся, — оце й було мистецтво, і оце вміла вона, сама не знаючи як.

Коли французи під Сен-Лу побачили її — біле знамено, білий обладунок, діву, про яку молилося все місто, — щось у них переломилося назад. Ті, хто задкував, спинилися. Ті, хто вже думав про втечу, засоромилися тікати при ній. Ті, хто зневірився, повірили знову — бо ж діва тут, діва йде вперед, а при діві не програють. І з-за неї, з-за самої її появи зі знаменом, приступ, який захлинався, — ожив.

Вона не рубала. Вона їхала попереду з піднятим штандартом, під стрілами, під камінням з форту, на видноті, і кричала своїм — не команди, вона не вміла командувати, а щось просте, підбадьорливе: вперед, сміливо, вони наші, Бог з нами. І французи, соромлячись відступати перед дівчиною, яка сама лізе під стріли й не ховається, кинулися за нею на форт.

Сен-Лу боронився люто. Англійці там сиділи міцно, і взяти форт було нелегко навіть із поверненим духом. Бій точився довго — кілька годин, — і був тяжкий, кривавий; лізли на вал, лізли на стіни, під камінням, під окропом, який лили згори, під стрілами. Жанна була в самій гущі — не б'ючись, а ведучи, тримаючи знамено там, куди мали йти, і своєю присутністю не даючи війську здригнутися вдруге.

І форт узяли.

Це була перша перемога — перша здобута фортеця, перший вибитий бастіон з того кільця, що пів року душило Орлеан. Сен-Лу впав. Англійський гарнізон його — частину перебили в бою, частину… і тут проступило те, що робило Жанну незвичайним воєначальником, майже дивним для тих часів.

* * *

Коли форт узяли, почалося те, що завжди починалося при взятті ворожого укріплення: різанина.

Переможці, розлючені боєм, кров'ю, втратами, кинулися добивати. Полонених у таких випадках здебільшого не брали — або брали заради викупу, коли то були знатні, а простих латників різали на місці, бо навіщо вони, годувати їх нічим, а зла на них багато. Це була війна, і в цій війні добити переможеного ворога було звичайне діло, майже обов'язок; ніхто не бачив у цьому гріха.

Ніхто, крім неї.

Жанна, побачивши, як добивають полонених, як ріжуть тих, хто вже склав зброю, — не зраділа перемозі, а жахнулася. Вона кинулася в саму гущу різанини — не спиняти навіть, бо хто б її послухав у гарячці, — а рятувати, кого могла: заступалася за полонених, гнала своїх геть від беззахисних, вимагала пощадити тих, хто здався. І плакала. Дівчина, яка щойно виграла свій перший бій, стояла над трупами й пораненими ворогами й плакала — бо їй було жаль, тих самих англійців було жаль, ворогів, яких вона прийшла проганяти.

Її сповідник, який був при ній, потім згадуватиме це: як вона, узявши форт, не тішилася славою, а сумувала, що стільки людей загинуло без сповіді, без покаяння, — навіть ворогів, навіть англійців. Вона переймалася не тим, що вони вороги, а тим, що вони християни, які померли в гріху, не встигши покаятися. І вона зробила річ, яка приголомшила загартованих вояків: над убитими ворогами, які, може, й хреста не встигли покласти, вона молилася за їхні душі. За душі англійців. За тих, кого щойно перемогла.