Розділ 12. У місто

Орлеан вони побачили з лівого берега Луари, і Жанна натягла повід, і довго дивилася через воду на місто, яке прийшла рятувати, — а тоді зрозуміла, що її обдурили.

Не вороги. Свої.

Вона наказувала — і думала, що військо йде так, як вона наказала: правим берегом, північним, тим, де стояло місто, тим, де стояли англійські бастіони, — щоб іти просто на ворога, пробитися крізь укріплення й увійти в Орлеан з боями, з силою, женучи англійців. Так вона це бачила: прийти й ударити. А капітани — Дюнуа, який виїхав назустріч, і ті, що вели військо з Блуа, — розсудили інакше, по-воєнному, обережно. Вони повели армію лівим, південним берегом, тим, де ворога менше, — щоб не лізти зопалу на бастіони, а спершу переправити в місто харчі, яких Орлеан потребував найдужче, а вже потім думати про бої. І щоб не сперечатися з дівчиною наперед, вони їй просто не сказали. Повели, куди вважали за потрібне, а вона й не помітила, бо доріг не знала.

І тепер вона стояла на лівому березі, а місто було на правому, а між ними — широка весняна Луара, повновода, і переправитися просто так не було як. Її обвели. Задля її ж користі, з добрих міркувань — але обвели.

Назустріч через якийсь брід чи переправу під'їхав Дюнуа — Орлеанський Бастард, начальник залоги, той, хто тримав місто пів року. Кремезний, засмаглий, з обличчям воїна, який давно не спав спокійно. Він виїхав уперед привітати діву, про яку стільки чув, — з цікавістю, з надією, але й із поблажливістю бувалого воєначальника до дівчини, нав'язаної двором.

Поблажливість злетіла з нього за першу ж хвилину.

* * *

— Це ви Бастард Орлеанський? — спитала Жанна, коли він під'їхав.

— Я, — відповів Дюнуа, дещо здивований прямотою. — І я радий вашому прибуттю, Діво.

— Це ви порадили вести військо цим берегом, а не тим, просто на англійців?

Дюнуа завагався. Порада була не тільки його, але він за неї відповідав.

— Я, — сказав він. — І не тільки я. Так вирішили всі капітани, і вирішили розумно. Тим берегом ми б уперлися просто в бастіони, у ворога, і зав'язли б у бою, не ввівши в місто ані мішка борошна. А місто голодує, Діво. Йому потрібен не бій, а хліб. Тому ми повели харчі цим берегом, щоб переправити їх у місто, оминувши ворога.

І тоді Жанна сказала йому те, що приголомшило старого воїна, — не змістом навіть, а тоном, тим, як дівчина, яка вперше в житті бачить облогу, вичитувала бувалого полководця:

— Бастарде, Бастарде, — сказала вона, і в голосі її був докір, — ви думали обдурити мене, а обдурили самі себе. Я веду вам кращу підмогу, ніж будь-який капітан і будь-яке військо, — я веду вам поміч Царя небесного. І йде вона не з моєї любові до мене, а з волі Божої: сам святий Людовик, сам Карл Великий моляться за це королівство. — Вона повела рукою на місто за рікою. — Ви мали слухати мене, а не хитрувати. А тепер дивіться, що вийшло з вашого хитрування.

І вийшло ось що, і це помітив не тільки Дюнуа, а й усі, хто був на березі: вітер.

Бо річ була не тільки в березі. Харчі везли не самими підводами — частину везли на баржах, річкою, щоб переправити в місто водою. А для того щоб баржі піднялися проти течії, від переправи вгору до Орлеана, потрібен був вітер — попутний, з низу річки. А вітру не було. Вітер стояв зустрічний, і баржі з харчами не могли зрушити, і стояли, і вся хитра задумка з переправою застрягла: військо на лівому березі, харчі на баржах, вітер проти, місто за водою, і ніяк.

Дюнуа сам про це щойно журився — про клятий зустрічний вітер, через який усе стало. І от дівчина докоряє йому за берег, і в ту саму мить, кажуть, — а це переказував потім сам Дюнуа, під присягою, і не мав причини вигадувати, — у ту саму мить вітер повернув.

Зустрічний вітер, який стояв невідь-скільки й тримав баржі, — раптом, тут-таки, як вона договорила, змінився на попутний. Задув з низу річки, наповнив вітрила, і баржі зрушили, і пішли проти течії вгору, до міста, з харчами, які так були потрібні. Те, що годину тому було неможливе, стало можливим — за помахом вітру, який повернув тоді, коли вона до цього дійшла словами.

Дюнуа стояв і дивився, як напинаються вітрила й баржі йдуть угору. І він, тверезий воїн, який не вірив у діву, доки не побачив, — з цієї хвилини повірив. Не в те, може, що вона свята, — у це воїни вірять неохоче, — а в те, що з нею щось є, що їй щастить, що при ній діються речі, яких без неї не було. А для полководця цього досить. Полководцеві не треба знати, від Бога вона чи ні; йому треба знати, чи приносить вона перемогу. І вітер, який повернув, сказав йому: приносить.

Знову — ми не судитимемо. Вітер на річці змінюється сам собою, це буває щодня, і збіг є збіг. Але збіг стався в ту саму мить, при свідках, після її слів, — і люди, які це бачили, вже не могли думати про неї, як думали доти. Так починалася слава: не з чудес, які годі перевірити, а з таких ось збігів, точних до хвилини, яких навколо неї ставало все більше й яким свідки не знаходили іншого пояснення, крім Бога.

* * *

Харчі пішли в місто водою. А з ними мала піти й вона — але тут виникла нова заминка, і вона показала, як мало ще важило її слово серед капітанів попри вітер.

Бо переправити в місто все військо одразу не було як — суден бракувало, ворог близько. Капітани вирішили: військо повернеться назад до Блуа, обійде іншою дорогою й увійде правим берегом іншим разом, з боями, як і належить; а зараз у місто переправлять тільки харчі та невеликий загін. Жанна ж рвалася в місто негайно — не хотіла відпускати військо, боялася, що воно розбіжиться, розтане, як тане таке військо, коли його відводять без діла.