Розділ 11. Меч із Ф'єрбуа

Тепер, коли доктори сказали своє слово, дівчину треба було вбрати в залізо, — і за це взялися при дворі так, ніби вбирали не селянку, а полководця.

Бо саме полководцем — принаймні знаменом війська, його душею — вона й мала стати. Дофін вирішив послати її під Орлеан не служницею при обозі, не пророчицею, яку возять для духу, а на чолі, при головних капітанах, як особу, за якою піде військо. А для цього дівчину треба було спорядити відповідно: латами, конем, зброєю, почтом, — щоб вона їхала не як прибулиця, а як воєначальник, гідний того, щоб за ним ішли рицарі.

Спершу — обладунок. Їй викували лати за міркою — білі, тобто нефарбовані, поліровані, які так і звали «білим обладунком», з доброї сталі, легкі й міцні, за останнім тодішнім кроєм. Це коштувало недешево — повний лицарський обладунок вартий був цілого маєтку, — і дофін, у якого не було грошей ні на що, знайшов гроші на це, і сам цей факт промовляв багато: він ставив на неї всерйоз. Її вбрали в крицю, навчили носити її — а носити повний обладунок непросто, це тягар, до якого треба звикати, — і вона звикла швидко, як звикала до всього, і потім носитиме лати цілими днями, у боях і в поході, і навіть спатиме в них при облогах, не скидаючи.

Дали їй почет — зброєносців, пажів, слуг, капелана. Дали коней — бойових, дорогих. Дали штандарт-прапор, який мали для неї виготовити, і про який мова далі. Дали, зрештою, і власний дім, і людей на службу — усе, як належить воєначальникові.

Але зброї — меча — вона попросила особливого. І тут сталося те, що вразило сучасників чи не найдужче з усього, що з нею було до Орлеана.

* * *

Меча їй пропонували — і не один. Дофінові було легко дати їй добрий меч зі своєї збройниці, хоч найкращий. Але Жанна відмовилася від запропонованого й сказала дивну річ: що є для неї інший меч, призначений саме їй, і що вона знає, де він.

Вона сказала: меч цей лежить у церкві Святої Катерини в містечку Ф'єрбуа — за вівтарем чи в землі коло вівтаря, — старий меч, на якому п'ять хрестів, покритий іржею; і хай пошлють по нього, і його там знайдуть, і це буде її меч.

Звідки вона це знала?

У самому Ф'єрбуа вона вже бувала — проїздом, дорогою до Шинона; загін спинявся там, і вона молилася в тій церкві Святої Катерини, до якої мала особливе почуття, бо свята Катерина була одна з її голосів. Отож у самій церкві вона побувала. Але про меч за вівтарем, про іржавий меч із п'ятьма хрестами вона, за всіма свідченнями, знати не могла — його ніхто не бачив, ніхто про нього не знав, він лежав захований чи забутий. А вона назвала його точно: де, який, зі скількома хрестами.

Послали по нього. Поїхав чоловік від двору, з листом до кліриків церкви Святої Катерини у Ф'єрбуа: пошукайте, мовляв, за вівтарем меч, за прикметами такий-то. Клірики, здивовані, пошукали — і знайшли. Там, де вона сказала. Іржавий старий меч із п'ятьма хрестами, закопаний чи схований коло вівтаря, про який ніхто з них не відав. Іржу з нього, кажуть, зчистили легко, ніби сама відпала, — і під іржею відкрився добрий клинок. Йому справили піхви — дві пари, оксамитові й золочені, бо клірики Ф'єрбуа, зрозумівши, що це за меч і для кого, захотіли вшанувати діву, — а вона потім, кажуть, звеліла зробити ще й прості, шкіряні, бо оксамит і золото на війні ні до чого.

Меч привезли. Це був її меч — знайдений так, як вона сказала, там, де вона сказала, з тими прикметами, які вона назвала.

І знову — ми не судитимемо, що це було. Побожні бачили в цьому чудо: свята Катерина відкрила діві меч, схований у її ж таки церкві, і меч цей був знаком неба. Тверезі шукали пояснень: могла вона, молячись у тій церкві дорогою до Шинона, почути від кліриків чи побачити натяк на старий меч; могли ф'єрбуаські клірики самі, дізнавшись про диву й бажаючи їй допомогти, «знайти» меч, який давно там лежав, і роздути з цього знамення. Могли — але жодних доказів такого підлаштування нема, а прикмети вона назвала точні, і клірики свідчили щиро. Ми лишимо це, як усе інше, у продуктивній тіні. Скажемо тільки: меч знайшовся так, як вона провістила, — і для війська, для народу, для самої Жанни це був знак незаперечний. У неї був меч, посланий небом. Із цим мечем вона піде на Орлеан.

Хоча — і це варто затямити наперед — цей чудесний меч вона в бою майже не пускала в діло. Вона казала потім, і не раз: я більше люблю мій штандарт, ніж мій меч; я носила штандарт, а меча оголювала неохоче; я нікого не вбила своєю рукою. Дівчина, послана на війну, з небесним мечем при боці, — воліла не рубати, а вести; не вбивати, а йти попереду зі знаменом. І це теж було в ній щось, чого вороги ніяк не могли зрозуміти: воєначальник, який не хоче вбивати.

* * *

Штандарт для неї виготовили окремо — і його вона любила понад усе, і саме він, а не меч, став її справжньою зброєю.

Це було велике біле полотнище — біле, колір чистоти й діви, — облямоване чи гаптоване лілеями, квітами французької корони. На ньому за її вказівкою намалювали образ: Бог-Отець, що сидить на престолі й тримає світ-державу, а по боках два ангели, які подають Йому лілеї, і над усім чи поруч — слова, священні імена: «Ісус. Марія». Так вона його описала майстрові, а образ, певно, підказали їй голоси чи власне благочестя, — і майстер, шотландець на дофіновій службі, розписав полотнище, як вона хотіла.

Цей штандарт вона несла сама, у бою й на приступі, високо піднявши, — і в цьому був глибокий, майже воєнний розрахунок, хоч вона, певно, про розрахунок і не думала. Бо штандарт у бою — це те, на що дивляться всі. Куди йде знамено, туди йде військо. Поки знамено стоїть — військо тримається; впаде знамено — військо здригнеться. І от вона несла це біле знамено попереду, у найгарячіших місцях, під стрілами, під камінням, — не ховаючись, а навпаки, виставляючи себе на видноті, щоб усі бачили: діва тут, діва йде вперед, знамено не падає. І військо йшло за білим полотнищем, як за нею самою.