Розділ 9. Пуатьє

Дім, куди привели Жанну в Пуатьє, належав радникові дофінового парламенту, і в цьому домі, у великій світлиці, зібралися вчені мужі, яких вона мала здолати, сама того не знаючи, що це бій.

Їх було багато. Архієпископ Реймський, канцлер королівства, поважний старий у фіолетовому, головував — той самий, до речі, у чиєму соборі вона потім коронуватиме короля, а ще потім він же таки, чи його люди, віддадуть її ворогові; але це буде далеко. Були доктори теології — з університетів, з чернечих орденів, домініканці й кармеліти, — учені в чорному й білому, з обличчями людей, які все життя мали справу з тонкощами віри й навчилися бачити брехню й пастку за версту. Були правники. Був чернець на ім'я Сеген, професор теології з Пуатьє, чоловік, як він сам про себе казав, «доволі різкий», — і саме він потім, багато років по тому, під присягою перекаже цю сцену, і з його слів ми її й знаємо.

Вони сиділи на лавах — учена комісія, — а перед ними на стільчику посадили дівчину. Просту селянку в чоловічому вбранні, обстрижену, неписьменну, яка стала перед десятками докторів так спокійно, ніби прийшла не на іспит, від якого залежала її доля, а посидіти з добрими людьми.

Іспит тривав не день і не два — тижні. Її розпитували знову й знову, з різних боків, доти, доки не переконаються остаточно. Але суть була в перших сесіях, у самій дуелі, — і в цій дуелі вчені мужі, самі того не чекаючи, почали програвати неписьменній дівчині вже з перших питань.

* * *

Почали здалеку, лагідно, обережно — так починають, коли хочуть приспати й потім піймати.

— Скажи, дитино, — почав один із докторів, — навіщо ти прийшла? Що привело тебе до дофіна?

— Мене прислав Господь небесний, — відповіла Жанна просто, — зняти облогу з Орлеана й привести дофіна на помазання в Реймс. Дайте мені військо — і я це зроблю.

Доктори перезирнулися. Дівчина, отже, не тільки не таїла своїх претензій, а й повторювала їх у вченому зібранні так само певно, як селянам чи капітанам. Це можна було витлумачити двояко: або велика простота, або велика зухвалість. І доктори взялися розбирати, що ж воно таке.

— Ти кажеш, тебе прислав Бог, — сказав інший, старший, з тих, хто ставить питання м'яко, а вкладає в них лезо. — Але ж Бог, коли хоче спасти народ, не потребує війська. Він міг би спасти й без зброї, самою волею Своєю. Навіщо ж Йому військо? Навіщо ти просиш людей і зброю, коли за тобою — Бог?

Це була добра пастка. Коли дівчина скаже, що військо не потрібне, — вона сама себе спростує, бо навіщо тоді прийшла. А коли скаже, що потрібне, — виходить, вона сумнівається в Божій силі, а це вже майже блюзнірство: як то, Бог не може без солдатів?

Жанна відповіла — не задумуючись, просто, і відповідь її обеззброїла:

— В ім'я Боже, вояки битимуться, а Бог дасть перемогу.

І все. Не спіткнулася. Вояки роблять свою справу — б'ються; а перемогу дає Бог. Одне не суперечить другому. Це було так просто й так правильно, що заперечити було нічого. Богослови знали цю істину незгірш за неї — що людина трудиться, а успіх від Бога, — тільки вони обертали її в довгі трактати, а вона сказала це одним реченням, і сказала точно.

Доктор, який ставив питання, замовк. А хтось із молодших, чи то Сеген, чи то інший, спробував інакше — різкіше, з викликом.

* * *

Той чернець, Сеген, був, за власним зізнанням, чоловік запальний і не дуже лагідний, і він вирішив узяти дівчину на слові — упіймати на говірці, на неотесаності, показати всім, яка вона проста.

— Якою мовою розмовляють із тобою твої голоси? — спитав він раптом, з підступом.

Питання було з гаком. Сеген був родом з півдня, з країв, де говорили провансальською, і мова там була інша, ніж на півночі, звідки прийшла Жанна. Він хотів, певно, збити її, показати, що навіть мова її голосів — простацька, сільська, а отже, і голоси прості, не Божі.

Жанна подивилася на нього й відповіла — спокійно, але з такою тихою шпилькою, що світлиця мимоволі всміхнулася:

— Кращою, ніж ваша.

Тобто: мої голоси говорять зі мною доброю мовою — кращою за твою, отче, з твоєю південною говіркою. Сеген був із півдня й говорив із акцентом, і дівчина, сама неписьменна селянка, тицьнула вченого доктора носом у його ж таки провінційну вимову. Це було зухвало. Це було влучно. І це було сказано без злості, просто, майже весело, — і Сеген, за його ж словами, «розсердився». Ще б пак. Він хотів принизити її мовою — а вона його самого підняла на кпини, і вся комісія це чула.

Але Сеген не відступив. Він поставив головне питання — те, задля якого, власне, все й затівалося:

— Ти кажеш, тебе прислав Бог. Але як ми маємо в це повірити? Ти просиш військо — а ми не можемо на саме твоє слово дати тобі військо й наразити людей на небезпеку. Мусить бути знак. Дай нам знак, що ти й справді від Бога. Покажи нам якесь чудо, якийсь доказ, — тоді повіримо.

І от тут — у цій відповіді — була вся Жанна, уся її суть, і саме ця відповідь, переказана згодом, вражала людей більше за будь-яке чудо.

Бо вона не стала творити чудес. Не почала пророкувати, зцілювати, показувати знамення — хоч, здавалося б, це найпростіший спосіб переконати. Вона сказала:

— Я прийшла до Пуатьє не для того, щоб показувати знаки. Дайте мені військо й ведіть до Орлеана — і там я покажу вам знак, задля якого мене послано. Пошліть мене під Орлеан хоч із малим загоном — і ви побачите знамення Боже. А тут, у Пуатьє, я знаків не показуватиму. Мій знак — зняти облогу з Орлеана. Іншого не буде.