Розділ 9. Англійський табір

Під Орлеаном стояла зима, і англійський капітан Вільям Гласдейл грів руки над жаровнею й читав донесення, і те, що він читав, його смішило.

Він сидів у Турелях — у кам'яній надбрамній башті на південному кінці зруйнованого мосту через Луару, у найважливішому з англійських укріплень навколо міста, — і крізь вузьку бійницю йому видно було Орлеан за рікою: мури, дзвіниці, дими над дахами. Місто, яке вони брали вже пів року. Місто, яке от-от мало впасти.

Донесення принесли з Шинона — від тамтешніх прибічників, шпигунів, перебіжчиків, яких у ті роки не бракувало по обидва боки, бо війна тривала так довго, що люди звикли продавати звістки то одним, то другим. І в донесенні писалося, що до дофіна на Луару прийшла якась дівчина — селянка з-під Лотарингії, — і каже, що Бог послав її зняти облогу з Орлеана й провести дофіна на коронацію в Реймс.

Гласдейл засміявся. І перечитав уголос, для тих, хто був поруч, — для кількох капітанів і латників, що грілися разом із ним, — бо таким сміхом хочеться поділитися.

— Ви послухайте, — сказав він. — Дофінові скрутно. Грошей нема, війська нема, надії нема. І що ж він робить? Знаєте, що робить наш дофін? — Гласдейл обвів слухачів веселими очима. — Він знайшов собі дівку. Пастушку. І та пастушка каже, що Бог послав її прогнати нас від Орлеана.

Латники загоготіли.

— Пастушку?

— Пастушку. Овечу пастушку з якогось хутора. І дофін, кажуть, її слухає. От до чого дійшло. Раніше він хоч герцогів слухав, а тепер — вівчарку. — Гласдейл кинув папір на стіл. — Що ж, як у них справи такі, що вся надія на дівку з голосами в голові, — то Орлеан наш ще до весни.

Один зі старших капітанів — не Гласдейл, а хтось поважніший, обережніший, з тих, хто воював давно й навчився не зневажати навіть дурниць, — хитнув головою.

— Не смійся так голосно, Вільяме.

— А чого мені не сміятися?

— А того, що люди — дурні. — Старий воїн дивився у вогонь. — Ти й я знаємо, що дівка з голосами прожене нас від Орлеана не більше, ніж прожене вітер. Але справа не в тому, що вона може, а в тому, у що вірять. А вони там, за рікою, — він кивнув на Орлеан, — вони голодні, вони втомлені, вони пів року в облозі й уже не вірять, що їх урятують. І от їм кажуть: іде діва, послана Богом. Пророцтво здійснюється. Спасіння близько. — Він помовчав. — І вони повірять, Вільяме. Не тому, що це правда, а тому, що їм страх як хочеться в це вірити. А людина, яка повірила, що її врятують, — б'ється інакше, ніж людина, яка чекає смерті. Оце небезпечно. Не дівка. А те, що вона робить із головами.

Гласдейл махнув рукою.

— Голови головами, а мур муром. Нехай вірять у що хочуть. Через наші бастіони їхня віра не пройде. Хай приходить твоя діва — я їй тут, під Турелями, покажу голоси.

І засміявся знову. І інші засміялися з ним. А старий воїн більше нічого не сказав — тільки дивився у вогонь, і на обличчі його не було сміху.

Він не знав — ніхто з них не знав, — що менш ніж за пів року цей самий Гласдейл потоне в Луарі під цими самими Турелями, тікаючи від тієї самої діви; що вежа, у якій вони зараз грілися й сміялися, стане місцем його загибелі; і що дівчина, яку вони звали вівчаркою, дивитиметься з мосту, як він тоне у важкому обладунку, і — заплаче за ним, за ворогом, бо їй буде його жаль.

Але це буде за пів року. А поки що вони сміялися в теплій башті над рікою, і Орлеан за вікном доживав, здавалося, останні тижні, і донесення про дівчину з голосами лежало на столі, зіжмакане, як непотрібний папір.

* * *

Кільце навколо Орлеана було майже повне, і в цьому «майже» була вся справа.

Англійці підступили до міста восени й обклали його низкою укріплень — не суцільним валом, на це не стало б людей, а ланцюгом окремих бастіонів довкола мурів: фортеці, башти, редути, поставлені так, щоб перекрити дороги, мости, підступи. Найдужчий вузол був на південь від міста — там, де зруйнований міст перетинав Луару: Турелі, надбрамна башта, і при ній земляні укріплення, і навпроти, за рікою, ще бастіони. Хто тримав Турелі, той тримав південний берег і замикав місто з того боку.

Але кільце було не суцільне. Із північного боку, звідки текла Луара понад містом, лишалися прогалини — дороги, якими в місто ще могли прориватися гінці, а часом і невеликі валки з харчами, коли щастило. Саме тому облога затяглася на пів року: англійців було замало, щоб замкнути таке велике місто наглухо, і замало, щоб узяти його приступом. Вони робили ставку на голод — обклали, притисли й чекали, поки місто виснажиться й здасться саме. І місто помалу виснажувалося. Але й англійська армія помалу танула — від хвороб, від холоду, від того, що облога довга й важка й для обложників теж.

Командував усім цим здалеку регент — герцог Бедфорд, дядько малолітнього англійського короля, правитель завойованої Франції, чоловік холодного розуму й залізної руки, який тримав у кулаку все, що Англія загарбала за морем. Він сидів у Парижі й Руані, а під Орлеаном порядкували його капітани: спершу граф Солсбері, найкращий англійський воєначальник, який і почав облогу, — але Солсбері вбило на самому початку ядром, коли він визирав з вікна тих-таки Турелів, і це вважали лихим знаком; потім Саффолк, Талбот, Скейлз, Гласдейл, Фастольф — імена, від яких у дофіновій Франції холонуло серце, бо це були найкращі воїни ворога, старі вовки, які багато років не знали поразок.