Розділ 8. Ворота Шинона

Її не пустили одразу.

Це вже стало правилом на її дорозі: жодні ворота не відчинялися перед нею з першого разу. Так було у Вокулері, так було й тут, у Шиноні, тільки тепер за зачиненими дверима сиділа вже не капітанова впертість, а щось складніше й небезпечніше — двір, повний людей, кожен зі своїм інтересом, і серед них — сам дофін, який не знав, чи хоче він цю дівчину бачити.

Гонець Бодрікура привіз лист наперед, і при дворі вже кілька днів сперечалися. Одні радили прийняти: часи відчайдушні, Орлеан гине, а тут дівчина з пророцтвом, — хай навіть облуда, але народ у неї вірить, а віра народу теж зброя. Другі радили гнати: соромно королю Франції приймати якусь селянку, що чує голоси; засміють по всіх дворах Європи; а як вона від диявола — то й гріх на душу. Треті вагалися. І дофін вагався разом із ними — бо вагатися було в його натурі.

Тож Жанну кілька днів протримали в місті, у заїзді, під наглядом, поки нагорі, у замку, вирішували її долю. Її розпитували посланці — обережно, здалеку: хто вона, звідки, чого хоче, які такі голоси. Вона відповідала всім однаково, просто й твердо: послана Богом до дофіна, зняти облогу Орлеана й провести його на помазання в Реймс; і хай її пустять до нього, бо в неї до нього слово, якого вона не скаже нікому, крім нього.

Це «нікому, крім нього» дратувало й вабило водночас. Що за слово? Чому таємне? Може, вивідати хитрістю? Пробували — не виходило. Дівчина трималася свого: слово для дофіна, і крапка.

Нарешті нагорі вирішили: прийняти. Але — перевірити. І перевірку придумали таку, що в ній була вся недовіра двору й уся його спритність.

* * *

Задум був простий і підступний.

Дофіна вона зроду не бачила — звідки б селянці з Домремі знати його обличчя. Портретів тоді не малювали для народу, монет із виразним лицем не карбували; проста людина знала короля хіба з чуток. Отож надумали так: коли дівчину введуть до великої зали, повної придворних, дофін не сидітиме на видноті, на троні, у пишному вбранні, як належить володареві. Навпаки — він сховається. Убереться скромно, стане десь збоку, серед юрби, змішається з вельможами, а на почесному місці, там, де мав би бути він, поставлять іншого — вбраного пишно, як король.

І дивитимуться: до кого підійде дівчина. Коли вона й справді послана Богом — Бог їй укаже справжнього. Коли облудниця — підійде до підставного, до пишного, як підійшов би кожен, хто не знає в лице; і тоді все ясно, тоді її можна гнати як самозванку, бо Бог не став би її дурити.

Пастка була добра. З неї, здавалося, не було виходу для тієї, хто не знає обличчя. Один шанс із багатьох — навмання вгадати серед юрби однаково вбраних людей одного, ще й схованого, ще й у скромному одязі, тоді як інший сидить на його місці в золоті.

Настав вечір. Велику залу замку освітили смолоскипами — кажуть, їх було багато, зала палала світлом, — і зібрали придворних, десятки людей, вельмож, дам, воїнів, кліриків. Пишного підставного посадили на чільне місце. Дофін, невисокий, негарний, з довгим носом і тривожними очима, у скромному вбранні, став збоку, серед інших, і чекав, ховаючи хвилювання. Бо він, попри весь скепсис, теж хвилювався: а раптом? А раптом вона таки?

І ввели Жанну.

Вона ввійшла — маленька, у чоловічому дорожньому вбранні, обстрижена, змучена дорогою, — у цю сліпучу залу, повну блиску, якого зроду не бачила, повну очей, спрямованих на неї з цікавістю, глумом, ворожістю. Будь-хто на її місці розгубився б — від самого світла, від пишноти, від сотні поглядів. Вона не розгубилася. Вона спинилася на порозі, обвела залу очима — спокійно, шукаючи, — і пішла.

Пройшла повз підставного на троні, навіть не глянувши на нього.

Пройшла крізь юрбу вельмож — прямо, не спиняючись, ні на кого не звертаючи, — до того, хто стояв збоку, скромний, схований, невпізнанний, — до дофіна.

І вклонилася йому. Обняла його коліна, як належить обіймати коліна короля. І сказала:

— Дай вам Бог доброго віку, любий королю.

* * *

У залі стало дуже тихо.

Дофін розгубився. Він ще спробував — за переказами — відхреститися, вивернутися з пастки, яку сам поставив: сказав, що це не він король, що он король, — і показав на підставного. Остання перевірка: чи не зіб'ється вона, коли їй скажуть, що вона помилилася.

Вона не збилася.

— Ні, шляхетний принце, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Це ви, а не хтось інший. — І трималася цього твердо, попри всі його заперечення, попри те, що навколо стояли пишніші за нього, попри те, що він сам відрікався. Ви. І ніхто інший.

Як вона його впізнала — про це сперечатимуться завжди. Одні скажуть: Бог укав, і крапка, — і в цьому було чудо, яким його бачили сучасники, і саме так воно розійшлося по королівству, підносячи її. Другі, тверезіші, шукатимуть простих пояснень: може, хтось із її людей, з тих, хто вже бував при дворі, тихцем описав їй дофіна наперед; може, вона вловила по тому, як придворні мимоволі скошували очі на справжнього господаря, зраджуючи його попри маскарад; може, підставний тримався надто скуто, награно, а дофін, хоч і ховався, випромінював ту невловну звичку до влади, яку годі підробити. А може, і справді щось було понад усі пояснення.

Ми не вирішуватимемо й тут. Скажемо тільки, що сталося: серед сотні людей, у пастці, зробленій, щоб її викрити, дівчина пройшла прямо до захованого дофіна й упізнала його. І це бачили всі. І це вразило всіх. І з цієї хвилини при дворі вже не могли просто відмахнутися від неї як від селянки: сталося щось, чому не було легкого пояснення, і навіть скептики принишкли.