Розділ 7. Броди й підозра

Вони виїхали вночі, і це було не з примхи, а з розрахунку.

Удень дорогами ходили роз'їзди, купці під охороною, дезертири, які прибилися до якогось загону чи, навпаки, відбилися й пробавлялися розбоєм; удень усе було на видноті. Уночі дороги порожніли, лишалися тільки ті, кому теж було чого критися, — і серед них можна було проскочити непоміченими, коли пощастить. Тому Жан де Мец і Бертран де Пуланжі, люди досвідчені в цих краях, надумали йти переважно поночі, а вдень відлежуватися, ховаючись по гаях, покинутих клунях, у людей, яким можна довіритися.

Гурт був малий — так безпечніше. Двоє дворян, Жан і Бертран; їхні слуги; королівський гонець на ім'я Коле де Вьєнн, якого Бодрікур відряджав до Шинона з листом; лучник при ньому; і вона — шоста чи сьома в загоні, у чоловічому вбранні, з обстриженим під шапкою волоссям, верхи на купленому городянами коні. Збоку — просто гурт збройних, яких у ті роки на дорогах не бракувало. Ніхто не мав здогадатися, що серед них дівчина й що везуть вони не лист, а надію королівства.

Перші льє минули в мовчанні. Кінь під Жанною йшов нерівно — вона ще не звикла до сідла, ще напружувала не ті м'язи, ще боялася глибокої канави обіч дороги, — і Бертран, їдучи поруч, півголосом навчав її дрібниць: як тримати повід, як осісти на риссю, як не смикати коня. Вона слухала мовчки, вбирала, виправлялася — і до світанку вже трималася в сідлі певніше. Вона взагалі швидко всього вчилася, і це помітили обидва провідники ще першої ночі: що вона не ниє, не проситься перепочити, не скаржиться ні на холод, ні на втому, а їде, зціпивши зуби, нарівні з чоловіками.

Холод стояв лютий. Земля замерзла, річки скувало, і це було й добре, й погано: добре, бо тверда дорога тримала копита й дрібні броди можна було перейти льодом; погано, бо ночами мороз проймав до кісток, а багаття палити не можна було — вогонь уночі видно за льє, і кожне багаття — це запрошення до тих, від кого ховаєшся. Тож ночували без вогню, збившись докупи, гріючись боками коней, і вставали вдосвіта задубілі, з памороззю на плащах.

Перший брід був страшний.

Не всі річки замерзли до дна; деякі несли крижаний шабаш під тонкою кіркою, і саме до такої вони вийшли на третю чи четверту ніч. Міст був — але міст стерегли, а стерегли, певно, не свої; тож Жан де Мец, розвідавши здалеку вогні на тому боці, повернув загін геть від мосту, шукати броду. Брід знайшли нижче за течією — темну смугу відкритої води між крижаними закрайками, — і треба було переходити його поночі, наосліп, ведучи коней у чорну воду, не знаючи ні глибини, ні дна.

— Тримайся за гриву, — сказав Бертран Жанні тихо. — Кінь не потоне, кінь пливе. Ти держись і не пускай. Як зіб'є з сідла — держись за гриву й не пускай, зрозуміла?

— Зрозуміла.

Вони ввійшли у воду. Кінь під Жанною спершу ступав, обмацуючи дно, потім дно пішло з-під ніг, і кінь поплив, форкаючи, задерши голову, — і вода піднялася їй до пояса, крижана, така, що перехопило подих, і плащ намок і потяг донизу. Течія збивала. Десь поруч, у темряві, форкали інші коні, чувся приглушений голос Жана: «Тихо, тихо…» — і хтось із коней злякався, шарпнувся вбік, і на мить здалося, що загін зараз розсиплеться в цій чорній воді, що когось знесе.

Жанна тримала гриву й не пускала, як їй сказали. Вода тягла, холод палив, кінь під нею борсався — а вона не кричала, не панікувала, тільки міцніше стискала пальці й тихо, самими губами, промовляла щось — молитву чи заклинання коневі, щоб не боявся. І кінь, ніби почувши, вирівнявся, знайшов дно копитами на тому боці й виніс її на закрайок, на лід, на берег — мокру до пояса, задубілу, але цілу.

Перейшли всі. Ніхто не втонув, нічого не втратили. Стояли на тому березі, мокрі, тремтячи, стягуючи воду з плащів, і Жан де Мец, полічивши всіх поглядом і побачивши, що дівчина ціла й навіть не зойкнула, тихо, сам до себе, хитнув головою. Він і сам не одразу зважився б на такий брід уночі. А вона перейшла й не писнула. Оце була вже друга ніч, коли він подумав про неї не як про диво з пророцтва, а як про доброго супутника, з яким не пропадеш, — і, може, ця думка була ще важливіша за всі пророцтва.

* * *

А в загоні тим часом визрівала підозра.

Не проти неї — навпаки, вона була причиною. Річ у тім, що коли їдеш ворожою землею малим гуртом, ночами, наосліп, — ти цілком у руках у провідників. У тих, хто знає дорогу. І досить одному з них виявитися перевертнем, продажним, домовленим із бургундцями, — і загін просто заведуть у пастку, у розставлені руки, і візьмуть усіх голими, і головну здобич, дівчину, передадуть кому слід за гроші. Такі речі робилися. У ті роки перекупити провідника було легше легкого, і не один загін згинув через свого ж таки поводиря.

І от одної ночі — може, п'ятої, може, шостої — щось пішло не так.

Ішли гаєм, потім вийшли на роздоріжжя, і провідник, місцевий чоловік, найнятий за плату, спинився, роздивляючись у темряві, куди повертати. Довго роздивлявся. Занадто довго. І повернув — а тоді за якийсь час, коли гай скінчився й відкрилося поле, попереду, зовсім не там, де мало бути, засвітилися вогні. Багато вогнів. Табір. Чужий табір при дорозі, якого не мало тут бути, якщо йшли правильно.

Жан де Мец підняв руку, і загін завмер.

— Стій, — прошепотів він. — Що це?

Провідник забурмотів щось — мовляв, не знав, звідки тут табір, дорога правильна, це, певно, купці стали на ніч. Але голос у нього був не той. Жан це почув. Бертран теж. Обидва воїни, не змовляючись, поклали руки на мечі, і в темряві між ними й провідником повисла та особлива, гостра тиша, коли ще нічого не сказано, але все зрозуміло.