Розділ 6. Повернення

Зима того року видалася люта, і в цьому була своя перевага: узимку менше воювали.

Дороги розкисали, потім замерзали, коней ставало важко годувати, і великі армії зимою здебільшого стояли по квартирах, чекаючи весни. Але облога Орлеана не спинялася й узимку — англієць обклав місто ще з осені й тримав кільце, повільно затягуючи, і кожен тиждень, кожен день наближав розв'язку. Про це у Вокулері знали. Про це говорили в замку, у корчмах, на майдані. І що більше говорили, то ясніше ставало: як не станеться чуда, Орлеан упаде до весни, а з Орлеаном — уся Луара, а з Луарою — і сам дофін.

Жанна чекала.

Вона прожила у Вокулері вже кілька тижнів — може, місяць, може, більше, — і за цей час місто, як уже сказано, помалу перейшло на її бік. Але Бодрікур мовчав. Капітан не кликав. Він, звісно, чув, що дівчина не поїхала, що вона й досі тут, що коло неї збирається народ, — але для нього це поки що була дрібниця, дурниця, про яку не варто думати, коли під Орлеаном вирішується доля королівства.

Треба було примусити його думати. І люди, які стали за Жанну, взялися це робити.

Першим — Жан де Мец. Він тепер не соромився своєї віри в дівчину, а, навпаки, носив її як виклик, і при кожній нагоді в замку заводив мову про неї — то напівжартома, то поважно, — доти, доки не привчив і інших говорити про це не як про сміховину, а як про справу, яку варто зважити. За ним — Бертран де Пуланжі, чоловік старший і поважніший, чия думка важила. Удвох вони почали помалу обробляти капітана, підточуючи його впертість, як вода підточує камінь: а що, як у дівчині таки щось є? А що, як спробувати? Гірше вже не буде — гірше нікуди. Однаково гинемо.

Бодрікур відмахувався. Але вже не сміявся так, як першого разу.

* * *

А тоді сталося те, що зробило з дивачки — знак.

Був один день — про нього потім згадуватимуть як про доказ, хоч насправді ніхто не міг сказати напевно, було воно так, як розповідали, чи розповідь наросла згодом, як наростає все навколо таких людей. Але сучасники в це вірили, і саме тому воно важило.

Жанна прийшла до Бодрікура — чи то знову домоглася аудієнції, чи то він сам покликав її, набридлий умовляннями де Меца, — і серед розмови сказала капітанові щось таке, чого не могла знати.

Вона сказала, що того самого дня, ось тепер, десь далеко, під Орлеаном, дофінове військо зазнало тяжкої поразки. Що французи програли бій. І що саме тому дофінові як ніколи потрібна поміч, і треба поспішати, і треба відправити її негайно.

Бодрікур подивився на неї як на божевільну. Бо звідки б їй знати? Орлеан — за багато днів дороги. Жодного гінця не було. Ніхто у Вокулері не міг знати, що там сьогодні діється, — звістки повзли тижнями. А дівчина каже: сьогодні була поразка.

Він, певно, покартав її й на тому й розійшлися.

А через кілька днів — а може, більше як через тиждень — до Вокулера прибув гонець з півдня. І привіз звістку: під Орлеаном французи зазнали поразки. Розбито загін, що йшов на перехоплення англійського обозу з харчами. Обоз той віз серед іншого діжки з солоними оселедцями, бо був піст і англійському війську потрібна була пісна їжа, — і бій той потім прозвали «днем оселедців». І сталося це того самого дня, який назвала Жанна. День у день.

Вокулер здригнувся.

Бо тепер це вже не була похвальба дівчини. Тепер це був знак — чіткий, перевірений, засвідчений гінцем. Дівчина знала про поразку, якої ніхто не міг знати. Знала за багато днів дороги, у ту саму годину. Як? Тільки одним способом — так казали одні, хрестячись, — їй відкрив це Бог. Тільки одним способом, — так думали інші, обережніші, — тут якесь диявольське знання. Але і ті, і ті сходилися в головному: дівчина знала. Знала неможливе. А отже, з нею щось є, і з цим уже не можна не рахуватися.

Це переказували з уст в уста, це обростало подробицями, це доходило й до замку. І Бодрікур — тертий, недовірливий, тверезий Бодрікур, який на кордоні навчився не вірити нікому, — уперше замислився не про те, як здихатися дівчини, а про те, що з нею робити.

* * *

Але перш ніж повірити, Бодрікур зробив те, що зробив би на його місці кожен обережний чоловік тих часів: він вирішив перевірити, чи не від диявола це.

Бо коли селянка знає неможливе, чує голоси, пророкує — це могло бути двояко. Або від Бога — і тоді її треба слухати. Або від нечистого — і тоді її треба гнати, а то й палити. Розрізнити самому Бодрікур не міг: він був воїн, не богослов. Тож він послав по священника.

І одного дня до дому, де жила Жанна, прийшов місцевий кюре — з єпитрахиллю, з кропилом, зі святою водою. Він прийшов, як приходять до біснуватого: щоб вигнати нечисту силу, якщо вона є. Він став перед Жанною, підняв кропило й почав примовляти закляття, яким виганяють біса, — і покропив її свяченою водою, і наказав, коли в ній сидить нечисте, вийти геть і не наближатися до цієї дівчини.

Це був, по суті, екзорцизм — тихий, домашній, про всяк випадок. Перевірка.

Жанна, коли зрозуміла, що діється, засмутилася — але не на священника, а на те, що він робить не так. Вона знала цього кюре, вона сповідалася йому, вона розповідала йому на сповіді про свої голоси — а він тепер приходить виганяти з неї біса тими самими вустами, які приймали її сповідь. Це вразило її не страхом, а гіркотою: коли вже сповідник вагається, коли вже той, хто знає про тебе найпотаємніше, приходить із кропилом, — то чого чекати від чужих?