Розділ 5. Перша відмова

Вокулер побачили здалеку — сіру вежу над сірими дахами, над закрутом Мези, — і серце в Жанни забилося дужче, хоч зовні вона не показала нічого.

Це було перше місто в її житті, гідне цього слова. Не Нефшато, куди тікали від ватаги, — а справжнє укріплене місто короля, з муром, з баштами, з замком на кручі, останній острівець дофінової влади в цих краях, з усіх боків обтіканий ворожою землею: навкруги — Лотарингія, бургундці, англійські прибічники, а Вокулер стирчав серед них, як самотній зуб, і тримався тільки впертістю свого капітана та відданістю городян. Тут сидів Робер де Бодрікур, і сюди йшла до нього селянська дівчина, якої він не кликав і про яку не чув.

Дюран довіз її до міста й далі йти не схотів.

— Ось тобі Вокулер, — сказав він, спиняючи воза. — Далі сама. Я своє зробив — довіз. У замок я не піду, мені там нічого робити, я малий чоловік. Знайду тобі, де стати, а до Бодрікура — сама йди, як така смілива.

Він прилаштував її в місті — до одної статечної подружньої пари, візникаря Анрі й дружини його Катрін, людей простих і добрих, які пускали до себе прочан і подорожніх. Катрін глянула на дівчину, на її просту червону спідницю, на спокійне обличчя — і чогось одразу перейнялася. Може, тому, що Жанна від першої хвилини взялася помагати по хаті, не чекаючи, поки попросять; може, тому, що в ній була та тиха приязнь, до якої тягнуться люди. Так чи так, а дах над головою в чужому місті вона мала, і це вже було чимало.

А тоді пішла в замок.

Вона не знала, як це робиться, — як проста людина доступається до вельможі. Але вона мала при собі того, хто трохи знав: Дюран, перш ніж поїхати, звів її з одним чоловіком, що мав хоч якийсь доступ до замку. І от вони вдвох піднялися до брами, і Жанна вперше стала перед вартою — перед справжніми збройними людьми на службі короля, у стьобаних куртках, зі списами, — і сказала їм те, задля чого прийшла: що має справу до сеньйора капітана, важливу, королівську справу, і просить, щоб її пустили.

Вартові подивилися на дівчину в червоній спідниці.

І почалося те, що вона проходитиме потім багато разів, у багатьох дверях: недовіра, глум, стіна.

* * *

Бодрікур прийняв її — але не одразу, і не тому, що хотів, а тому, що набридли: дівчина ходила під замок день у день, і врешті легше було вислухати, ніж проганяти.

Приймальня була повна людей. Капітан сидів серед своїх — воїнів, писарів, місцевих дворян; тут пили, тут вирішували справи, тут стояв той чоловічий гамір, який западає в дівчину, що вперше потрапила в чоловіче зібрання. Бодрікур був чоловік дужий, червонолиций, гучний, звиклий, що його слухаються з півслова; він командував прикордонним гарнізоном не перший рік, бачив усякого — і перебіжчиків, і шпигунів, і юродивих, і брехунів, — і навчився не вірити нікому, доки не переконається. Це його ремесло. Хто вірить на слово на кордоні, той довго не сидить капітаном.

Жанну підвели до нього. Вона стала перед ним — невисока, у грубій спідниці, з простим селянським обличчям, — і в приймальні на мить притихли, роздивляючись дивачку, про яку вже пішов поголос.

— То це ти, — сказав Бодрікур, змірявши її поглядом. — Це про тебе торочать, що ти до мене якусь королівську справу маєш. Ну кажи. Що за справа.

І Жанна сказала. Просто, ясно, тим спокійним голосом, яким казала все:

— Мессіре, мене прислав до вас Господь мій, щоб ви переказали дофінові: нехай тримається й не дає битви ворогам, бо Господь пошле йому поміч ще до середини посту. І щоб ви дали мені людей, які проведуть мене до нього. Бо королівство належить не дофінові, а Господу моєму, — але Господь хоче, щоб дофін став королем і володів королівством під Його рукою. І я приведу дофіна на помазання, попри всіх його ворогів.

Тиша.

А тоді Бодрікур зареготав.

Він реготав щиро, від душі, відкинувшись, і за ним засміялася вся приймальня — воїни, писарі, дворяни, — бо як же не сміятися: сільська дівчина в червоній спідниці стоїть перед капітаном і поважно, без тіні жарту, каже, що приведе дофіна на коронацію й прожене англійців. Це було найсмішніше, що вони чули за довгий час. Це було безглуздо до сліз.

— Господь тебе прислав! — витер очі Бодрікур. — До мене! Із дофіном! — Він знову зайшовся сміхом. — Дівчино, ти хоч знаєш, що таке дофін? Що таке англійська армія під Орлеаном? Що таке війна? Ти вівці пасла, а тепер прийшла мене вчити, як королівство рятувати?

— Не я вчу, мессіре, — сказала Жанна, і в голосі її не було ні образи, ні збентеження. — Господь.

— Ах, Господь. — Бодрікур перестав сміятися й подивився на неї вже інакше — з тою насмішкою, за якою ховається легка досада. — Слухай сюди. Я тобі скажу, що з тобою робити. — Він обернувся до чоловіка, який привів її, — а це, як з'ясувалося, був не хто інший, як сам дядько Дюран, що таки наважився зайти. — Це ти її привів? Родич?

— Родич, мессіре, — знітився Дюран.

І тоді Бодрікур сказав ті слова, які потім переказуватимуть як приклад того, з чого все починалося, — сказав грубо, по-солдатському, махнувши рукою:

— То забери її до батька. І скажи батькові, хай надає їй добрих ляпасів. Ляпасів їй усипати як слід — і за прядку. Отака їй королівська служба.

Приймальня знову зареготала. «Ляпасів! За прядку!» Дехто вже й забув про дівчину, повертаючись до своїх кухлів і розмов. Аудієнцію було скінчено. Дивачку висміяли й спровадили.