Розділ 4. Обітниця

Дядько Дюран був не рідний дядько, а чоловік материної родички, і жив він у Бюре-ле-Пті, за день дороги, — але Жанна звала його дядьком, і саме до нього вона надумала піти першому.

Не до батька. До батька — не можна було. Вона добре пам'ятала його слова біля вогню про річку й про власні руки; ті слова стояли між ними, як мур, і крізь той мур вона не бачила способу пройти. Не до священника — священник погляне як на хвору, поведе на сповідь, почне випитувати, і хтозна, чим це скінчиться; вона вже чула, як у сусідньому селі одну жінку, що почала «пророкувати», зв'язали й возили до вченого ченця, і той сказав, що в ній біс. Ні. Треба було до когось свого, дорослого, чоловіка, який має вагу, але водночас лагідний і повірить, — а такий був один: дядько Дюран Лаксар із Бюре.

Отож вона впросилася до нього — начебто помагати по господарству, бо дружина його, материна небога, саме злягла й потребувала рук. Це була правда, і водночас привід: батьки відпустили дочку до родички без підозри, бо що ж підозрілого в тому, що дівчина йде глядіти хвору.

У Бюре вона пробула кілька тижнів. Поралася по хаті, гляділа хвору, робила все як слід — і придивлялася до дядька, шукаючи хвилини. Дюран був чоловік простий, роботящий, богобоязливий, без хитрощів. І одного вечора, коли вони лишилися вдвох, а хвора спала, Жанна сіла навпроти нього й сказала — тихо, просто, без передмов, як вона все казала:

— Дядьку. Я маю вам щось сказати, а ви не смійтеся й не лякайтеся.

Дюран здивовано глянув на неї.

— Кажи.

— Ви знаєте, що королівству біда. Що англієць бере наші землі, а дофін не коронований і сидить на Луарі.

— Знаю. Хто ж того не знає.

— То ось. — Вона перевела дух. — Є пророцтво. Кажуть його по всіх усюдах, і моя хрещена його чула, і люди в Нефшато казали: що Францію погубить жінка, а врятує діва. Жінку ту всі знають — то королева, що відреклася від сина. А діву… — вона спинилася, і вперше за всю розмову голос їй трохи здригнувся, — а діву ще ніхто не знає. Але вона є. І прийде вона з наших країв, із марки Лотарингії, з-під дубового лісу.

Дюран мовчав, дивлячись на неї. Він знав це пророцтво — його справді переказували тоді по всьому королівству, глухе, туманне, як усі пророцтва, яких у ті роки біди множилося без ліку: що спасіння прийде від діви. Люди чіплялися за такі слова, бо більше не було за що чіплятися.

— І що з того? — обережно спитав він.

Жанна подивилася йому просто в очі.

— Та діва — я.

Тиша.

Дюран не засміявся. Це вона запам'ятала на все життя — і за це любила його довіку: він не засміявся. Він теж не повірив одразу, звісно, — хто б повірив, коли сільська дівчина каже тобі, що вона та сама діва з пророцтва, — але він не засміявся й не злякався. Він довго дивився на неї, а вона на нього, не відводячи очей, і в її погляді не було ні гарячки, ні дурощів, ні того блиску, який буває в очах навіжених. Був тільки спокій. Страшний, як на її літа, спокій людини, яка каже правду й знає, що каже правду.

— Мене послано, дядьку, — сказала вона тихо. — Не я вигадала. Мене послано зняти облогу з Орлеана й провести дофіна на помазання до Реймса. Так треба. А самій мені туди не дійти. Треба, щоб мене відвели до Вокулера, до сеньйора Робера де Бодрікура, королівського капітана. Він дасть людей. Поможіть мені, дядьку. Одведіть мене до нього.

Дюран мовчав довго.

— Дитино, — сказав він нарешті. — Ти хоч розумієш, що кажеш? Бодрікур — капітан, вельможа. Він тебе й на поріг не пустить. А пустить — то засміє. Дівчина йому казатиме про дофіна й про Орлеан…

— Не пустить першого разу — пущуся вдруге, — сказала Жанна. — Одведіть мене раз. Одведіть, а далі — як Бог дасть.

І в цьому «одведіть мене раз» було стільки простої, впертої певності, що Дюран, чоловік тверезий і немолодий, який зроду не потикався в справи вельмож, — раптом відчув, що не може відмовити. Не тому, що повірив у діву з пророцтва. А тому, що не міг устояти проти цієї дівчини, яка сиділа навпроти й дивилася на нього так, ніби для неї вже все вирішено й лишається тільки одне: чи він допоможе, чи хтось інший.

— Батько твій знає? — спитав він.

— Ні. І не має знати. Він мене раніше втопить, ніж пустить.

Дюран зітхнув. Він знав Жака д'Арка й вірив, що той здатен на люту впертість.

— Добре, — сказав він нарешті, і сам здивувався, що каже це. — Одведу тебе до Вокулера. Раз. А там — сама. Я в ці справи не мішаюся.

* * *

Але перш ніж дорога на Вокулер відкрилася, треба було пройти ще одну — коротку й гидку, — і ця дорога вела не на північ, а на південь, до міста Тулі, до церковного суду.

Бо поки Жанна гляділа хвору в Бюре й відкривала серце дядькові, вдома, у Домремі, дозріла справа, якої вона не чекала. Той хлопець, за якого її сватали і якому вона відмовила, — виявляється, вважав справу вирішеною. Домовленість між родинами вже нібито відбулася; він, чи його батьки, твердили, що дівчина обіцяна, що слово дано, а слово в тих краях важило як присяга. І коли Жанна вперлася й відмовилася, ображена сторона зробила те, що робили в таких випадках: подала на неї до церковного суду в Тулі. За порушення шлюбної обіцянки. Щоб суд змусив її йти заміж, як обіцяно.