Розділ 3. Війна ближчає

Того літа хліб стояв добрий, і саме тому було так страшно його втратити.

Жанна пам'ятала цей рік як рік важких колосків. Дощі впали вчасно, посуха відступила, і поля навколо Домремі налилися так, що чоловіки, проходячи межею, зривали колос, розтирали в долоні, дули на полову й показували одне одному зерно — велике, туге, золоте, — і не казали нічого, тільки кивали, бо надто хвалити врожай до жнив — накликати біду. А біда й без того ходила близько.

Про неї принесли звістку по обіді, у той млявий час, коли робота ще не почалася знову, а обід уже минув.

Прибіг Мужен, син сусіда, — хлопчисько років десяти, — прибіг з боку річки без шапки, і по тому, як він біг, село зрозуміло раніше, ніж він устиг щось крикнути. Так біжать тільки з однією звісткою.

— Ідуть! — крикнув він ще здалеку, задихаючись. — Із півночі! Багато! Ватага! Уже за Гурю, палять!

І впав на коліна серед вулиці, ловлячи ротом повітря.

За хвилину село вже не стояло — воно рухалося. Це був не переляк, не безлад — це була злагоджена, страшна робота людей, які знають кожен свій крок, бо роблять це не вперше. Ніхто не бігав колами, ніхто не кричав дарма. Жінки кинулися по хатах — гребти дітей і те з майна, що можна винести. Чоловіки — по худобу. Старий мер Домремі, поважний чоловік на ім'я, здається, теж д'Арк, родич Жанниного батька, стояв посеред вулиці й розпоряджався коротко, як воєвода:

— Худобу на дорогу до Нефшато! Не в ліс, чуєте, не в ліс, — цього разу до міста, за мур! Жінок і дітей уперед! Жаку, — це Жанниному батькові, — бери своїх, ти за задніми!

Жак д'Арк уже й сам знав, що робити. Він з'явився з двору, тягнучи за налигач корову, за коровою йшли решта, він гукнув через плече в хату:

— Ізабелло! Дітей! Живо!

Жанна вже була надворі. Вона не питала, що робити, — руки самі знали. Вона метнулася в хлів, вигнала овець, підхопила з-під стіни клунок, який мати щоразу тримала напоготові саме на такий випадок — трохи хліба, сала, полотна, — і за мить уже гнала овець на дорогу, у гурт худоби, що збивався докупи серед куряви й реву.

І тут, серед цього руху, серед курей, що з квоктанням розліталися з-під ніг, серед корів і крику, вона на мить озирнулася — назад, на північ, туди, звідки прибіг Мужен.

Над обрієм, за лісом, за річкою, підіймався дим.

Не той далекий, тремтливий вогонь її дитинства, на який вона колись дивилася з порога. Цей дим був удень, при сонці, — і від того ще страшніший, бо вдень дим брудний, сірий, він розповзається по чистому небі, як пляма по білому полотну, і немає в ньому нічого таємничого, тільки чужа біда, яка сунеться сюди.

— Жаннет! — гукнув батько. — Чого стала! Жени!

Вона погнала.

* * *

Дорога на Нефшато була недовга — пів дня для порожняка, — але з худобою, з дітьми, зі старими вона тяглася вдвічі довше, і кожна година тяглася ще довше за це, бо позаду був дим, а дим не стоїть на місці.

Ішли щільно. Попереду — жінки з немовлятами, старі, ті, хто не може швидко. За ними — вози з майном: хто мав воза, вантажив на нього скриню, постіль, діжку, курей у плетеній клітці, а зверху садовив діда чи хвору. Далі гнали худобу — і це було найтяжче, бо худоба не розуміє поспіху, худоба хоче йти, як звикла, щипати траву при дорозі, і її треба гнати, підганяти, не давати розбрідатися. За худобою йшли чоловіки — задні, ті, хто прикриє, якщо ватага наздожене.

Жанна йшла при худобі. Вона вміла з нею — змалку вміла, — і тепер це вміння стало в пригоді: вона бачила, коли корова хоче звернути, і завертала її назад різкою; бачила, коли вівця відстає, і підганяла; несла на руках чуже дитя, бо в сусідки їх було двоє, а руки дві. Дитя плакало. Вона гойдала його на ходу, не спиняючись, і щось мугикала — не пісню, а те, чим заспокоюють худобу й малих, безсловесне.

Поруч ішла її подруга, Ов'єтта, — дівчина її років, з якою вона зросла, з якою бавилася під Деревом Фей, плела вінки, ходила до сповіді. Ов'єтта була налякана до сліз, і не приховувала цього, і, ідучи, все озиралася назад, на дим, і хапала Жанну за рукав.

— Жаннет, а якщо наздоженуть? Що тоді? Кажуть, вони… кажуть, що вони роблять із дівчатами…

— Не наздоженуть, — сказала Жанна.

— Звідки ти знаєш?

Жанна не відповіла. Вона й справді не знала — звідки б їй знати, — але сказала це так спокійно, так рівно, що Ов'єтта на мить перестала озиратися й трохи заспокоїлася. І це теж було в ній щось, чого ще ніхто не називав словом, — оця здатність сказати «не бійся» так, що поруч і справді переставали боятися. Ще не полководець. Ще просто дівчина при худобі. Але вже — та, до чийого спокою тягнуться інші, коли самим страшно.

Ішли й малими гуртами обганяли одні одних, і зустрічали втікачів з інших сіл, — бо не тільки Домремі знялося з місця. Ватага йшла широко, палила по всій окрузі, і дорогами до Нефшато сунули люди звідусіль: із Максе, хоч Максе й трималося бургундців, — ватазі байдуже, чиє село палити; з дрібних хуторів, назв яких Жанна й не знала. Дороги забилися. На перехрестях виникала тиснява, вози чіплялися колесами, худоба мішалася, чужі корови заходили в чужі гурти, і зчинялася коротка гризня між людьми, які за інших часів жили б мирно, а тепер, гнані спільним страхом, гризлися за місце на дорозі.