Розділ 2. Дерево фей

Літо того року видалося сухе, і в батьковому саду пахло розігрітою землею й прив'ялим листям.

Був полудень. Найтихіша година дня, коли навіть птахи змовкають, а село завмирає в спеці: чоловіки в полі поховалися в тінь перепочити, жінки в хатах, худоба стоїть із похиленими головами під деревами й ліниво відмахується хвостами. Сонце стояло просто над головою, і тіні поховалися під ноги, короткі й чорні.

Жанні було років тринадцять. Може, чотирнадцять. Вона робила якусь дрібну домашню роботу в саду при хаті — те, що робиться руками само, поки думка ходить деінде. Зовсім поруч, за низьким тином, починався церковний цвинтар, а за ним — сама церква, ще не спалена тоді, ще ціла, з якої о цій порі не долинало ні звуку.

І тоді був голос.

Пізніше, багато разів, під тиском, у путах, перед ученими людьми, які записували кожне її слово, щоб потім обернути це слово проти неї, вона намагатиметься розказати, як це було. І щоразу виходитиме недосконало, бо для цього не було слів — ні в неї, селянки, ні, певно, ні в кого. Вона казатиме: голос ішов справа, з боку церкви. Казатиме: разом із голосом було світло, велике світло, з того ж боку. Казатиме: спершу вона злякалася.

Це вона повторюватиме особливо вперто, і суддям це не подобатиметься, бо вони хотіли б, щоб вона казала про радість, про блаженство, про щось, що можна витлумачити або як святість, або як спокусу. А вона казала: злякалася. Голос пролунав раптово, серед тиші, серед білого дня, коли вона нікого не кликала й ні про що не думала, — і перше, що вона відчула, був страх. Простий тілесний страх людини, до якої заговорили, коли поруч нікого нема.

Що саме сказав голос першого разу — вона не переказувала точно, а може, й сама до кінця не пам'ятала, бо перший переляк стирає слова. Але зміст був простий, майже буденний, і від цієї буденності ставало ще незрозуміліше: голос сказав, щоб вона була доброю дитиною, щоб слухалася, щоб часто ходила до церкви. Так, ніби це говорила не сила з іншого світу, а строгий, лагідний дорослий, який хоче їй добра.

Вона нікому не сказала.

Це важлива річ, і на ній варто спинитися, бо тут — уся вона. Інша дитина побігла б до матері, до батька, кричала б, плакала, розказувала. А ця — змовчала. Вона взагалі була з тих, хто мовчить. Але тут було й інше: вона одразу, якимось нутром, зрозуміла, що це не для розказування. Що коли розкаже — не повірять, або злякаються, або поведуть до священника, і священник дивитиметься на неї так, як дивляться на хвору. І вона змовчала. Понесла це в собі, як носять під серцем те, про що ще рано говорити.

Того дня за вечерею вона була як завжди. Мати нічого не помітила. Батько нічого не помітив. Сестра, брати — ніхто. Тиха Жаннет сиділа за столом, їла свою юшку, потім пряла, потім молилася з усіма й лягла спати.

Тільки не спала довго.

* * *

Голос повернувся.

Не одразу — і не один. Спершу був той самий, чоловічий, владний і водночас лагідний. Вона довго не знала, чий він, аж потім — казала вона — зрозуміла, що це святий Михаїл. Архангел. Той самий воїн небесний із меча й терезів, про якого мати розказувала при вогні. Він не назвав себе одразу; вона казала, що впізнала його поступово, за виглядом, за тим, як він являвся, — але про вигляд вона говорила скупо, неохоче, і що більше на неї тиснули, то скупіше. Був із ним, казала вона, не сам він, а й інші — ангели небесного воїнства. Так, ніби до неї в глухе прикордонне село спускалося, серед розігрітого полудня, ціле небесне військо.

А потім прийшли дві.

Дві жінки. Дві діви. Вони являлися частіше за архангела, і з ними їй було простіше, ближче, — може, тому, що це були жінки, а може, тому, що це були саме ті святі, яких вона знала змалку, з материних розповідей: свята Катерина й свята Маргарита. Катерина Александрійська, вчена мучениця з колесом. Маргарита Антіохійська, та, що вийшла ціла з драконового черева. Обидві — заступниці, обидві — діви, обидві — стійкі під тортурами й на пласі; і в тому, що саме вони прийшли до дівчини, якій судилися і тортури, і вогонь, згодом хтось побачить моторошну доладність, а хтось — просте пояснення: вона чула тих, кого знала, кого їй тисячу разів називала мати.

Вони приходили часто. Вона казала — щодня. Іноді по кілька разів на день. Іноді вночі, і тоді вона прокидалася, і чула їх, і плакала, коли вони йшли, бо їй хотілося, щоб вони забрали її з собою, туди, звідки приходять.

Про це — про сльози — вона теж казала. І це, знову-таки, було не те, що хотіли б чути судді. Бо виходило, що дівчина не хизувалася своїми видіннями, не раділа обраності, — а плакала, коли вони зникали, як дитина плаче, коли йде мати. У цьому було щось таке людське, таке беззахисне, що навіть найтвердіший з її майбутніх суддів, записуючи це, на мить, певно, відкладав перо.

Що вона чула — про це трохи згодом і небагато. Спершу, як уже сказано, дрібне: будь доброю, ходи до церкви, слухайся. Потім більше. Голоси почали говорити з нею про те, чого дівчинка з Домремі не могла ні вигадати, ні зрозуміти: про королівство, про велику жалість, яка спіткала французьку землю, про те, що вона, Жанна, має піти й зарадити цьому. Спершу невиразно. Потім чіткіше.

І тут треба спинитися й сказати ясно те, чого ця книга не робитиме.

Ця книга не скаже вам, що це було.

Не скаже, що це був Бог, який справді послав до селянки архангела й двох мучениць, щоб урятувати королівство. Не скаже й протилежного — що це була хвороба, що це говорив у ній розколотий розум, недосипання, пости, самотність дитини, надто багато вечорів при материних житіях. Не скаже, що це було свідоме ошуканство, розрахунок, вигадана роль. Кожне з цих пояснень хтось із розумних людей висуватиме — і за її життя, і через сто, і через п'ятсот років, — і кожне здаватиметься переконливим тому, хто вже вирішив наперед.