Розділ 1. Домремі

Уночі за річкою горіло.

Дівчинка стояла на порозі й дивилася, як за чорною смугою лісу, там, звідки вдень видно було дзвіницю сусіднього села, небо налилося рудим. Не таким рудим, як буває на заході, коли сонце сідає за пагорби й лишає по собі повільне тепле світло; це було інше — воно тремтіло, воно жило, воно то піднімалося вгору язиком, то опадало, і разом із ним, коли вітер повертав, приносило запах: не запах багаття, біля якого гріються, а важкий, солодкуватий і водночас гіркий, — запах горілої соломи, горілого дерева, і ще чогось, чого дитина не вміла назвати, але від чого всередині ставало холодно.

Їй було, може, вісім років. Може, менше. Вона стояла боса на утоптаній глині порога, у самій сорочці, і мати щойно гукнула її з хати назад, спати, — але вона не пішла. Вона дивилася на вогонь за річкою й не могла відірватися, як не може відірватися жодна дитина від чогось великого й страшного, що діється далеко й тебе не стосується.

Тоді їй здавалося, що не стосується.

За спиною, у темній хаті, рухалися дорослі. Батько ще не лягав. Вона чула його голос — низький, стриманий, той голос, яким батько говорив, коли не хотів, щоб діти чули, і саме тому діти чули все. Він говорив із сусідом, старим Жаком-мірошником, який прибіг щойно, задиханий, і стояв тепер у сінях, не заходячи далі порога, наче боявся принести в чужу хату те, що приніс на собі.

— Гурю, — казав мірошник. — Спалили Гурю. Начисто. І Максе теж, кажуть.

— Чиї? — питав батько.

— А хто ж їх розбере. Кажуть, бургундці. А кажуть — просто збройні. Голодні. Яка різниця, чиї, як вони твою клуню палять.

Батько мовчав. Дівчинка знала цю батькову мовчанку. Батько її, Жак д'Арк, був чоловік поважний у селі — не найбагатший, але з тих, кого слухають: він тримав землю, тримав худобу, збирав із сусідів подать для сеньйора й тому мусив рахувати не тільки своє, а й чуже. Коли він мовчав отак, це означало, що він рахує. Не гроші — небезпеку.

— Худобу заганяй, — сказав він нарешті. — Всю. У ліс, на острів. Сьогодні ж.

— Уночі?

— Уночі. Поки ці до нас не дійшли. Дійдуть до ранку — застануть порожнє.

Мірошник щось буркнув і пішов у темряву. За хвилину по всьому селу почулося те, що дівчинка чутиме потім багато разів у житті й ніколи не переплутає ні з чим іншим: сонне, злякане ревіння худоби, яку піднімають серед ночі. Мукали корови, яких виганяли з теплих хлівів у холодну темряву; десь пронизливо, майже по-людському, кричав осел; гавкали собаки; чоловіки коротко, без зайвих слів, перегукувалися, і в цих голосах не було ні паніки, ні здивування — була звичка. Страшна, буденна звичка людей, які роблять це не вперше й знають, що робитимуть іще.

Батько пройшов повз неї до дверей, узяв ремінь, накинув куртку. На мить спинився. Поклав важку руку їй на маківку — не пестливо, а так, ніби перевіряв, чи вона ще тут, чи не приснилася.

— Іди спати, Жаннет.

Так її звали вдома. Жаннет. Маленька Жанна. Жанною була мати, і на честь матері назвали дочку, а щоб не плутати — велика Жанна й маленька Жаннет.

— Тату, — сказала вона. — А до нас прийдуть?

Він подивився туди, куди дивилася вона, — за річку, на руде тремтливе небо. Довго дивився. І сказав правду, бо був не з тих, хто бреше дітям:

— Може, й прийдуть. Тому й ховаємо худобу. Іди спати. Матері поможи з малим.

І вийшов у ніч, до реву й гавкоту, до чоловічого діла ховати від війни те, що можна сховати.

А дівчинка постояла ще трохи й пішла в хату. Але заснути не могла довго. Вона лежала на солом'янику поруч із меншим братом, який спав, розкидавшись, і нічого не чув, — і крізь маленьке віконце, затягнуте бичачим міхуром замість шибки, до неї слабко пробивалося те саме руде світло. Воно ворушилося на стіні. І дівчинка дивилася на нього, поки не заснула, — і це був перший вогонь у її житті, який вона запам'ятала назавжди.

Тоді він був за річкою.

* * *

Домремі лежало погано.

Це розуміли всі, хто там жив, хоч мало хто говорив про це вголос — так само, як не говорять уголос про власну хворобу, з якою однаково доведеться жити до смерті. Село розтяглося вздовж Мези, невеликої тут, ще молодої річки, яка нижче, за багато днів течії, ставала великою й судноплавною, а тут була просто річкою, яку влітку в посуху можна перейти вбрід, підкотивши штани.

Але справа була не в річці. Справа була в межі.

Бо саме тут, через ці луки, через цей брід, через город старої вдови Обри проходила невидима лінія, якої не було на землі, але яка важила більше за будь-який паркан. По один бік — землі, що визнавали короля Франції. По другий — володіння герцога Лотарингії, союзника бургундців, а бургундці були заодно з англійцями, а англійці були ті, хто вже тримав пів Франції й хотів усю. Домремі стояло на самому вістрі цієї межі, наче камінчик, що застряг між двома жорнами. Сусіднє село, Максе, за якихось пів години ходу, вже трималося бургундської сторони. Домремі трималося своєї — королівської, дофінової, «арманьяцької», як зневажливо казали з того боку.

Діти в цих двох селах билися.

Не гралися — билися по-справжньому, до крові з носа, до подертих сорочок. Хлопці з Максе перебігали брід і кричали образи, і хлопці з Домремі відповідали камінням, і поверталися додому з розбитими губами, і матері мастили їх салом і лаяли, а батьки казали: правильно, не давайте бургундцям спуску. Так діти вбирали в себе війну раніше, ніж розуміли, що це таке. Вони знали, що є «наші» й «не наші», задовго до того, як дізнавалися, чому.